Завантажити

звідки вам про це відомо? – поцікавився Данило.
– Перед початком форсування Дніпра виникло питання: у віщо одягнути тих триста тисяч щойно мобілізованих у навколишніх областях українців. «Как во што? – запитав м’ясник. – В чом пришлі, в том і воєвать будут». А коли мова зайшла про озброєння, він вирішив: «Автоматіческім оружієм етіх хохлов нє вооружать. У них же за спиной заградотряди! Дай ім триста тисяч автоматов і із заградотрядов – ви понімаєте – нічево не останєца. Ані всєх перекосять і убєгут к нємцам. Трьохлінейку образца тисяча восемсот дев’яносто первого года ім!» Та коли йому доповіли, що на складах є тільки сто тисяч трьохлінійок, він, не задумуючись, відповів: «Зачем ми, друзья, здєсь себе голови морочім? Нахрена обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Всє оні – предатєлі! Чєм больше в Днєпре потопім, тєм мєньше прідьоцца в Сібір послє войни ссилать».
Після довгої мовчанки Данило запитав:
– Невже так і сказав?
– Так і сказав.
– І невже серед тих, хто те чув, не було українців?
– Треба сказати, що після війни Жуков перший підписав такий наказ: хто був під окупацією – того в Сибір. А через те, що Україна була окупована, то її і всю треба було переселяти.
– І що завадило це зробити?
– Казав Хрущов, що вагонів на всіх не вистачило.
– А хто допустився до того, що Україна була окупована?
Старий розправив поперек, повів раменами і почав зовсім про інше. Я помітив, що він любив переходити з теми на тему чи то від того, що забував про що говорить, чи хотів більше сказати.
– Пригадую, батько розповідав про діда Євтуха. Був дід такий собі: до чепіг руки не дуже пасували, як кажуть, криві були. «А от до кобзи, як до жіночих колін, припадав, казав батько. І грати ж умів! Як покладе на груди дзвінкострунну, – старий так і зробив, – й обома руками то зліва направо (показав як), то справа наліво (теж показав), а то ніби розриває її, сердечну, навпіл, а струн уже аж не видно – так перебирає ними! – аж очі заплющив. – А ще голос до того всього дід Євтух мав! Повітря ледь-ледь видихає, а згук аж котиться то знизу доверху, то зверху донизу. Особливо оцю – і Калиниченко вже співає:
Гуляв Макси-им, гу-у-уляв батько-о-о-о
сте-епа-ами, лі-іса-ами…
І почав розповідати, як на початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся з’їзд народних співців, себто кобзарів і лірників. Основним завданням з’їзду було питання відходу від виконавських традицій і залучення народних співців до будівництва світлого майбутнього. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих музик під приводом поїздки до Москви повантажили, як худобу, до ешелону і підвезли до станції Козача Лопань. А там у лісосмузі вночі кобзарів, лірників і їхніх малолітніх проводирів вивели з вагонів, і загін особливого призначення НКВС усіх їх розстріляв. Кобзи й ліри спалили.
Так закінчило своє існування кобзарство і лірництво в Україні. Ніхто після того вже не ризикував брати ті інструменти у руки, тим паче боявся співати, бо співця розстрілювали на місці. А в Україну тим часом навезли дешевих гармошок-тулок і балалайок. Веселіться, трудящі! І Калиниченко почав бренькати на кобзі, але в нього не виходило.
– Е ні, не моє це діло. А до чепіг – так! А ти знаєш, як вони кобзу називали? Не знаєш? Я тобі й не скажу, навіщо воно тобі. А тепер вони ото ходять і нарікають: і те не так, і той не такий. «Так знімайте з сільради свій прапор і забирайтеся у своє Іваново!» – Калиниченко люто спльовує, затягується раз чи два люлькою. – Так ні, не їдуть, бо «ані тут нужни», розумієш? «Як чиряк на сраці», – кажу. Сміється і руку протягує: «Старик, дай десятку – остограміцца надо» Що ти йому скажеш? А заведи гуску чи курку – вкраде ще швидше від цигана… Але я іноді думаю собі, де тяжчий злочин? Чи покидати рідні місця і відразу ж їх забувати, чи не пам’ятати по якій землі ти ходиш? А ти питаєш відносно туги за рідним… У кацапів такого понятія нема. То таке зілля: куди вітер не занесе – там і прийметься. Та ще й добрий злак заглушить.
Тут то Данило і вклинився зі своїм:
– А в мене дошки вкрали.
Дідок тільки посміхнувся:
– В мене кожного року як не цибулю вирвуть, то картоплю викопають, в огірки й помідори полізуть, навіть абрикоси, яких в кожній посадці, як гною, пообривають. То вже, пробач, народ такий…
– Та я вже переконався.
– А які дошки в тебе вкрали?
– Хотів до церкви доточити.
Калиниченко пильно дивиться на гостя. Видно, не зрозумів його.
– До якої? – питає.
– До своєї.
– Церкву у Верхній Слободі будуєш?
– Хочу.
– Яку?
– Цебто?
– Свою чи московську?
– Та вже ж, що свою.
– Добру справу задумав. Для нашого народу потрібна своя, а не чужа церква, – сказав дідок. – Якщо збудуєш – то і я до такої церкви подамся, годилося б перед смертю висповідатися. Бо до московської не ходжу. Як подивлюся на цього Федула що він виробляє… як після служби зі своїми…

читати