Завантажити

боїться.
– Та який там Бог! У нього Бог отут! – і жінка показує на живіт, а щоб переконливіше виглядало, то ще й випинає його.
Немира чув таку мову не раз, бо їхав разом із жінками також не раз. У більшости випадків паску святила Тетяна Миколаївна, але коли «на ноги подалася», її заступив чоловік. Запрягав коня (він любив коней) і запрошував жінок на воза, вистеленого сіном, яке було прикрите зверху домотканою грубою накидкою. Данило міг би запропонувати «Запорожця», проте там поміщається усього-на-всього не більше п’яти чоловік, а на возі, як потіснитися, то й десять і більше влізе.
– І що, Тетяні Миколаївні так і не краще? – спитала Райка Ляшенчиха.
– Важко сказати, – по хвилі відповів важкий на розмову Данило. Несловоохочим його вважали ще й тому, що «бач, багатий».
Принаймні найбагатший у Верхній Слободі. Після того, як колгосп розпався – не тільки виділену йому землю обробляв, але й в інших орендував і розраховувався з людьми по совісті, ніхто не скаржився. Був, як і його батько, хазяйновитим. Батька за це в Сибір турнули, аби голова і руки охололи до праці. А ще подейкували, що начебто Прокіп допомагав Ілляшу окремим порожнім садибам червоні півні під стріху запускати. Одначе це у звинувачені не фігурувало, а тільки зазначалася експлуатація чужих рук, яких він ні за якої погоди ні на своєму обійсті, ні в полі ніколи не бачив. Але це до уваги вже не бралося. А звинувачували ще й в тому, що хата не тим, що треба, очеретом покрита. Куркуль – і все. І погримів «в нє столь отдальонниє». Насправді – у Воркуту, а потому аж на острів Соловецький. Відкантував термін в арештантській тілогрійці тютелька в тютельку, ще й на тиждень довше, себто повних 25. І привіз ізвідси букет хвороб, з яких якусь одну важко виділити або надати їй перевагу та ще жменю землі з-під надгробної плити останнього запорозького кошового Петра Калниша. Ту землю заповів розсіяти на своїй свіжо викопаній могилі поряд «общої» у Верхній Слободі. Що, звичайно, й було зроблено.
Ото ж, Данило Немира чув ту великодню розмову і вирішив (поки що для самого себе) відкласти будівництво нової хати на кімнат щонайменше 6 з лоджією і балконом, які мали виходити на східну сторону. Та хата мала бути із просторою ванною кімнатою, як у колишнього голови колгоспу.
– Навіщо воно нам, Тетяно Миколаївно? – не то спитав, не то просто проінформував уже. – Ми до таких розкошів ще й, може, не звикнемо, а залишити не маємо кому. Бо дітей від нас Господь відсунув, як віника за припічок.
Дружина на сей раз не заперечила.
– Може, й правду кажеш. – Тільки ще запитала: – А куди матеріал подінеш? Продаси?
– Не буду продавати.
– А що?
– А віддам.
– Кому?
– На церкву.
– На яку? В Кацапівку?
– Ні, у Верхню Слободу.
Було видно, що жінці від несподіваного повідомлення аж мову відняло. Дивилася на чоловіка і кліпала повіками.
– Так це ж чудово! – нарешті видихнула.
І Данило з полегкістю зітхнув, хоч був переконаний – Тетяна Миколаївна його підтримає.
– Я так і знав, – сказав він.
– А цього матеріалу вистачить?
– Думаю, що не вистачить. Прийдеться докупляти.
– Може, хто допоможе?
– Сумніваюся, – і почухав за вухом. Таку звичку мав, коли сумнівався. – Та й не будемо розраховувати. Як не є, ми з тобою – найзаможніші в селі.
– Але ж нам, як і тим іншим, ніхто не допомагав найзаможнішими стати.
– Нам, Тетяно Миколаївно, Бог допоміг і ще раз подякуймо Йому за це.
– Може, ти, чоловіче, й правду кажеш…
А Данило вже у пам’яті прикидав скільки то ще прийдеться брусів закупити на дзвіницю. Йому не трудно було це зробити, бо ще недавно працював бригадиром у будівельній артілі.
– Хочу зробити так, як було колись у нас на церковному обійсті. І церкву таку ж побудуємо. І дзвіницю таку, як була, зведемо коло неї.
– Добре було б. От тільки…
– Ти в чомусь сумніваєшся?
– От тільки села вже не повернеш такого, як було колись.
– А хіба ти пам’ятаєш?
– Звичайно, що ні. Люди розповідали.
Чоловік обнадіяв:
– Думаю, колись повернемо, – і тут же аргументував: – На те ж нам і незалежність дана.
– Може, й правду кажеш.
Така розмова відбулася в неділю, а в понеділок, хоча ні, в понеділок Данило вирішив такої важливої справи не розпочинати. На те є завжди на прозапас вівторок. У вівторок він і надумав поїхати в райцентр до гуцулів, вони там храм будували.
Як виявилося, обговорили усе досить приблизно. Щоправда, за ціну не домовлялися. Спершу треба буде на місці прикинути обсяг роботи, а потому вже намітити ціну. Немира показав стару світлинку з церкви, і Зенон (вочевидь старший над бригадою) сказав:
– Козацька. Такі ми вже виводили.
Домовилися на зустріч у наступну неділю у Верхній Слободі. Данило на прощання подав бригадирові свою худу, але жилаву руку і сів у свого «Запорожця». Поки не від’їхав, скажемо: він давно міг придбати іномарку, але

читати