Завантажити

подвір’я.
Хтось вигукнув услід:
– З богом, Парасю!
Андрон Калиниченко витер чоло рукавом:
– Прости їм, Господи, вони не знають, що чинять.


Потім із монастиря привезли іконостас, але не було кому радіти від того. Тетяна Миколаївна розрахувалася з ченцями, а Данило навіть не привітався до них.


А в наступну неділю знову приїхав Калиниченко і, не дочекавшись прихожан, вирішив пройтися селом, проте не в неділю, а в понеділок. Бо в неділю, хто мав навідатися до церкви, то поїхав у Кацапівку. Данило відмовляв діда, але той уперся:
– Якщо ми зараз їх не переконаємо, що треба бути українцями, то хто після нас це зробить? З кожним роком орда все тісніше підпирає.
– Весь молодий цвіт поламали, потоптали… Ось хоч би взяти Рудченкове поле. Чули про таке? – це вже Данило сказав.
– Не чув.
– Так ось, ми живемо майже поруч, а ви не чули. А чому не чули? Бо приховували злочин. До речі, і сьогодні намагаються приховати. Бо при владі – ті ж.
Виявляється, у сорок першому, як відомо, совєцькі каральні органи все, що можна було вивезти, – вивозили, що не можна було – підривали, палили, залишали після себе сплюндровану землю. Людей, як скотину, гнали перед себе, а хто супротивлявся – добивали на місці. Так ось при відступі на Рудченковому полі, що біля самого Сталіно, закопали живими в землю поранених червоноармійців, яких не встигли чи не схотіли (скоріше друге) вивезти, але того мало – разом із пораненими червоноармійцями повбивали і шістнадцяти-сімнадцятилітніх учнів ФЗУ.
– А завіщо ж учнів? – запитав Калиниченко, який немало чого бачив і ще більше чув.
– Аби їх німці не вивезли на роботи в Німеччину.
– І то правда? – чомусь спитав дідок.
– Тільки за розголошення тієї правди – Колима. Кажу це тому, що мій найстарший брат був на цьому полі присипаний землею, а вночі виповз із землі і поповз у місто. Там йому допомогли добратися до своїх знайомих і він таким чином вижив.
– Дякувати Богу.
– Мабуть, один із тих п’ятисот чоловік, кому не вдалося врятуватись.
– Їх було п’ятсот?
– Німці, як прийшли в Сталіно, цебто в сьогоднішній Донецьк, то зігнали населення на Радченкове поле, вручили лопати і наказали шукати трупів.
– А звідки ж вони знали, що там вони знаходяться?
– Видно, хтось із наших підказав. Не може ж так бути, щоб ніхто не знав про цей злочин. Якщо були постріли – отже, хтось і чув їх.
– А може, твій брат підказав?
– Про це в Сталіно нишком-тишком шелестіли.
– А брат що казав?
– Як вернулися совєти, то відразу забрали брата і де він подівся – ніхто не знає.
– Ну і скількох тоді німці розкопали?
– Знайшли тільки п’ятсот поранених червоноармійців і учнів. Насправді їх було набагато більше.
– А після того?
– Більше їх і не думали шукати. Перед тим на тому ж полі ще вісімнадцять тисяч сталінських жертв прикидали землею.
– Відомо, – каже Калиниченко, – що після війни комусь дуже муляли очі інваліди (а вони були на кожному кроці). І ось виходить наказ зібрати безпритульних і забезпечити житлом. Зрозуміло, що житла не знайшли, а невдовзі й інвалідів не стало.
– А де поділися?
– Їх знищили майже два з половиною мільйонів! – Було видно, як дідок ховає тремтячі руки, які видавали його хвилювання, як намагається затулити полою куфайки свою перебиту ногу.
– А вам як удалося врятуватися?
Калиниченко відійшов од відповіді:
– Або ж поїхав я до фронтовика в гості. Пише: приїдь і приїдь. Я тобі і за дорогу верну і таке інше. Не будеш ти мені вертати, думаю, бо я маю пільговий проїзний у два боки. Сів і поїхав. Погостював, пройшлися ми з другом по місту, потім по парку, а він мене питає: «Як ти, Андроне, думаєш: чи мали право наші люди зустрічати німців як визволителів?» Я дивлюся на нього і не розумію його. А він: «Ні, ти тільки скажи, як на твою думку?» Не знаю, що відповісти давньому другові, з яким пройшов аж до Праги. «Розумієш, – каже він. – В сорок третьому німецьке командування за участи міжнародної комісії експертів організувало тут розкопки масових могил жертв московсько-більшовицького терору. Не подумай, що я випинаю німців як приклад людяности. Вони теж немало наших перебили. Але зараз мова про інше.
Виявляється, німці, як прийшли, з педантичною ретельністю знайшли, обстежили і перепоховали біля десяти тисяч тіл наших мирних, невинних людей. Серед них – діти і жінки. До речі, жінки були роздягнуті, що засвідчує про знущання і зґвалтування їх. За найменшими підрахунками до п’ятнадцяти тисяч мешканців Винничини стали жертвами комуністичних репресій. У протоколі Міжнародної комісії судово-медичних експертів вказано, що на території сьогоднішнього парку імені Максима Горького знайдено тридцять п’ять масових захоронень, з них чотирнадцять розкопано. Мабуть, і досі на території того парку знаходиться двадцять одна не розкопана масова могила. Пошуки й дослідження тут були

читати