Завантажити

– Ото й вся вина?
– Комісар Могільовський, а насправді Абрам Фінкельштейн, за півроку повністю знищив українське село.
– А я думав, що село зі зброєю в руках відстоювало себе перед московською ордою. – Тут Данило, звичайно, злукавив, бо такого ніколи не думав.
– То Верхня Слобода, як колишнє козацьке село, ще захищалася, але ресурсів вистачило не надовго.
– Не надовго, – згодився Данило..
– І все ж там більше людей вижило.
– А Цапівка залишилася порожньою?
– Ніби ти не знаєш, що в наші порожні хати відразу ж присунула кацапня. Сто сорок сім ешелонів тільки з Іванівської области прибуло. Сто сорок сім, розумієш?
– Аж сто сорок сім! – здивувався Данило, бо такої інформації ніколи не чув.
– У Харківську аж сто вісімдесят вісім – з центральної Росії!
– Аж сто вісімдесят…
– У Дніпропетровську сто двадцять п’ять – з Горького, в Одеську сто сорок один – з Росії і шістдесят вісім ешелонів – з Білорусії.
– І з Білорусії переселяли?
– Переселяли навіть коней, корів, овець, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли вчителів, лікарів, агрономів, конокрадів і ледацюг. Тисячі сіл стояли порожніми, стали напівпорожні невеликі міста, бо Москва закатувала понад десять мільйонів українців всього-на-всього за шість місяців зими й весни!
Андрон нервово почав розсмоктувати люльку:
– Навіть Гітлер, як прийшов до влади, то посилав своїх довірених осіб, аби перейняти в Сталіна його методи нищення народу.
– Почекайте, ви згадали комісара Фінкельштейна. А наш теперішній голова сільради не доводиться йому якимсь родичем?
– Цим питанням ніхто сьогодні не цікавиться.
– А в минулому?
– І в минулому не було кому.
– Дивно.
– Щоправда, одним тут цікавилися…
– Та й що?
– Цікавилися, але через те, чи не був його дядько, що походить із Івановської области, в бандерівцях?
Після такої інформації Данило, котрий за свій вік немало різного наслухався, був відверто спантеличений.
– Та й чого?
Якісь плутані думки закрадалися в його голову і відразу знищували одна одну.
– Хочу вам, земляче, задати питання. Ви тут, мабуть, не один рік живете поміж ними.
– Ну та й що?
– А чи чули ви коли-небудь від них тугу за краєм, який покинули?
– Від кого?
– Та від тих, що у вагонах приїхали?
Старий Калиниченко настовбурчив свої довгі сиві брови і впер їх, як крила дикого голуба, прямо в Данила.
– Ти що, кепкуєш з мене?
– Жодного разу? – перепитав Данило.
– Жодного разу.
– Ні від кого?
– Ні від кого.
– Які ж вони патріоти?
Дідок знову викинув догори брови.
– Ти про що?
– Я, коли служив в армії і не де-небудь, а в Німеччині, то не міг дочекатися, поки демобілізуюся і повернуся …
– Не міг дочекатися, кажеш?
– Я пристав у прийми у Верхній Слободі.
– До кого?
– До Вугляренка Свирида.
– До Свирида?
– До Свирида.
Калиниченко, зіпершись на прострелену ногу, витягнув люльку зі штанів.
– Путящий був чоловік, – нарешті сказав. – І млин тримав. За що й вивезли. А втім хіба одного його вивезли? – набив люльку тютюном, але не спішив припалювати. Так наче задумався. – Відразу після війни я потрапив до Харкова. Тоді у місті мешкало приблизно півмільйона чоловік. Переважно жінки, діти, старики. Як кажуть, найбільш вразливі для негараздів люди. І серед них лютував голод, якого в місті навіть і в тридцять третьому не було. Не повіриш?
– Та й чого…
– І хто, ти думаєш, той голод спричинив?
Данило знизав раменами.
– Е ні, чоловіче, не німці. Наші (хоч, правда, чи можна їх назвати нашими?) як відступали, то знищили все. Єпішев у своєму звіті до Москви зазначав: «Город Харьков лишон врагу без света, води, канализации, запасов топлива и каких-нибудь запасов хлеба и иных продовольственных товаров». Але секретар Харківського обкому партії не сказав одного, хоча воно насправді було й так відоме, що після радянської евакуації, місто було залишено ворогові разом з його мешканцями і зі зруйнованою, як сьогодні кажуть, інфраструктурою, – дідок припалив люльку, розсмоктав її: – Такими були дії «рідної» влади, так сталінський режим вчинив із власним населенням, розуміючи, що більшість їх не виживуть у таких тяжких умовах. – Опираючись на здорове коліно руками, дідок підвівся і, нічого не сказавши, пішов до хати. А через деякий час вийшов на подвір’я з кобзою в руках. – Це був ще один злочин комуністичного режиму, –мовив. –А німець, не бійсь, жодного свого не те що міста, а й будинку не зруйнував.
– Кажуть, якби не Жуков, Радянський Союз ніколи цю війну не виграв би, – чомусь зауважив Данило.
– Жуков? – Калиниченко подивився на гостя так, наче той його щойно тяжко образив. – Якби не цей м’ясник, ми щонайменше наполовину жертв у цій війні понесли б. Особливо українці, яких він по-особливому, по-кацапськи ненавидів.
– А

читати