Завантажити

Хтось десь працював і вимушений був згідно статуту працевлаштування знаходитися на робочому місці. Це, звісно, дратувало амбітних тещ, які вимагали до себе не меншої, ніж їх рідні дочки, уваги. Верхнєслобідець Микита Осавуленко, який пішов у прийми в Кацапівку, скаржився Данилові: «Як Ксюша піде на роботу, приходить Варюха Івановна, стає в порозі й каже: «Зятьок, ти нє забил свої об’язательства?» Микита признався: «Конфлікти визрівають один за одним і в них, понімаєш, вмішуються як не голова сільради, то, канєшно, піп». Треба відзначити, що ці непорозуміння удавалося пригашувати в зародку. Не трудно здогадатися в який спосіб. «Окривджена сторона опісля всігда залишалася задоволеною і це іногда нервувало іншу сторону, котрая од своєго обраного противоположной статті требовала чегось більшего, чем він був спроможний», – насамкінець признався Микита.
Мабуть, у тих ситуаціях все-таки найважче було чоловікам, тому вони виглядали найчастіше, як ті, котрих щойно звільнили з концтабору. В селі їх уже почали називати навіть «смертниками».
З такими думками Данило прибився до Кацапівки. Перше, що кинулося у вічі, це – запустіння. Рідко яку садибу охоплює огорожа. А якщо вона і є – то кілки, що скріплені (і то не завше) жердками. Найчастіше навіть не обструганими. Таке ще десь могло зійти в лузі чи на березі річки, щоб одгородити ділянку для садіння овочів. Але не посеред села – такого у Верхній Слободі ніколи не було. Над сільрадою здіймався вицвілий триколор. Перед сільрадою – пам’ятник тому, хто організував тут голодомор. Хоча, власне, такий пам’ятник і у Верхній Слободі є. Щоправда, погруддя на цегляному чотирикутному постаменті. І нікому він не заважає, нікому, на жаль, ні про що не нагадує.
Данило їхав на коні й оглядав чужі обійстя, надіявся (звісно, наївно) у когось на подвір’ї побачити свої бруси, а бачив лишень запущені, в лопухах і будяках, в кущових заростях садиби. Хати тут давно не білилися і тому виглядали аж чорними, зрідка позначені візерунками у тих місцях, де пробивалися сучки. Мабуть, ті хати білилися ще до 33-го голодного року. Як їхні хазяї вимерли, так вимерла й увага до них. Біля сільської крамниці скупчилися жінки.
– А где участковий? – спитав Данило.
– Нєту єво, – відповіли жінки.
– А гдє?
– А хрен єво знаєт.
– Що купляємо? – поцікавився Данило.
– Надєємсі плодоягоднава1 прівезут, – в один голос відповіли.
Це був – будень. Якраз пора жвавого садіння овочевих культур, але на городах і в полі нікого не було видно. Принаймні там, де проїжджав Данило.
Аж нарешті – крайня хата. Вона йому видалася не такою, як колись, і не такою, як усі.
На колоді перед забором сидів дідок у смушевій шапці і костуром намагався проткнути перед собою землю.
– Здрасцє! – привітався Данило.
– Здоровенькі були! – відповів дідок і тільки тепер підвів на гостя очі.
– А що і тут хохли ще живуть?
Дідок пильно і, як видалося Данилові, недовірливо блимнув на нього очиськами:
– А ти думав, що їх усіх до одного?
– Не знаю.
– Та й не хохли ми, чоловіче, а …
– Та я…
– Це ти – хохол, а я …
– Пробачте, я думав…
– Нічого ти не думав. А треба думати, що говориш.
– Пробачте.
Дідок зміряв очима гостя знизу до верху, а потім зверху донизу і мовчки кивнув головою на колоду поруч себе:
– Сідай – побалакаємо. Я вже давно рідного слова тут не чув.
Данило зліз із коня, накинув повід на штахету в огорожі.
– А що то у вас за знамено на сільраді? – спитав.
– Окремої автономії в окремо взятій країні.
– І нікого те не обходить?
– А кого має обходити? Хіба що мене кривого.
– За такі речі судити треба.
Дідок недовірливо зиркнув на гостя.
– Уявіть собі за совєтів синьо-жовтий – на сільраді. Того, що наважився б вивісити, відразу посадили б.
Дідок ще якийсь час помовчав. А потім сказав:
– Йде до того, що й зараз за синьо-жовтий посадять того, хто це зробить.
Данило на якусь мить розгубився, не відав що казати.
– Треба ж щось робити.
– А ти звідки такий сміливий приїхав? – запитав дідок.
– З Верхньої Слободи.
– Зрозуміло. У Верхній Слободі колись боролися.
– Та як там боролися, – знехотя кинув Данило.
– Бодай би свої хати попалили, щоб у них кацапня не поселялась, а в нас не було кому, бо всіх московська комуна виморила. Тільки дві баби і троє дітей залишилося. Один з тих трьох – Андрон Калиниченко, – дідок для переконливости ткнув себе п’ястком у груди: – Ось він зараз перед тобою.
– Невже?
– Наша Цапівка була занесена на «чорну дошку». Розумієш, на «чорну дошку»! – аж крикнув.
– А що це значить?
– А це значило, що московські спецзагони, якими командували комісари, оточували окреме голодне село, чим прирікали його на вимирання.
– А завіщо Цапівка удостоїлася такої уваги з боку комісарів?
– Бо село було хазяйновите. Люди жили заможно.

читати