Завантажити

Йосип Струцюк

НА БЕРЕЗІ РІЧКИ,
НАЗВУ ЯКОЇ ВЖЕ НЕ ВСІ ПАМ’ЯТАЮТЬ
повість
Григорію Аркушину

Так, він збирав матеріал на дерев’яну хату. Саме дерев’яну. Бо в такій у цім селі жили його предки від прапрадіда Свирида до батька Прокопа, але про це, якби схотіли дізнатися, буде непросто, бо у 33-му село майже вимерло, тільки четверта частина – не більше – залишилася жити, точніше існувати. І якби не Ілля Ілляш, то його заселили б так, як Цапівку. Проте, коли в 34-му переселенці, а точніше окупанти посунули в ті українські села, де залишилися порожніми хати, Ілляш з кількома хлопцями вогнем пройшовся по Верхній Слободі і всі (чи майже всі) порожні хати підняв у небо з димом.
– Навіщо це ти, чоловіче, робиш? – хтось запитав, бо кричати вже не мав сили.
– Щоб Україну зберегти, – відповів Ілля.
Тоді ніхто його не зрозумів, а як Цапівку заселили «івановскія» – все збагнули, хотіли подякувати Іллі, одначе вже не було кому, чоловік як крізь землю проваливсь. А його односельці (та й не тільки) постягували трупи у так звані «общі» (краще не можна й наректи) могили і без священика, без жодного відспівування (бо не було кому) прикидали так-сяк на ширину долоні землею. Зрозуміло, ні про які труни й мови не могло бути, бо ніхто не мав сили з ними морочитися. Та й – треба признатися – не було з чого виготовляти. Кругом – степ..
Кого і де ще в 33-му чи 34-му прикидали землею – мало хто знав, бо свідків майже не залишилося. Тому вирішили весь злочин заховати під землю. Перетягали чи, як казали, «перезахоронювали» трупи уже у 87-му чи 89-му році, напередодні проголошення незалежности, тієї незалежности, від якої нові мешканці Кацапівки (а село вже так називали) чомусь на обличчі аж морщилися.
– Чого ви? – дивувалися верхнєслобідці. – Ми ж вашу корову з вашого хліва не виводимо.
– А у нас єйо і нєту, – відповідали кацапівці, себто мешканці Кацапівки.
– Тим більше.
– Ми всево-на-всево хотім вмєстє с вамі дружно жить.
– То живіть собі на здоров’я, – відповідали верхнєслобідці. І не лишень верхнєслобідці, а й мешканці тих сіл, де ще залишилися місцеві жителі.
– А ми хотім в одном государствє.
– То й живіть у незалежній, ніхто вас не виганяє.
– А ми нє хотім в незалєжній.
– То вертайтеся туди,звідки приїхали, – ніхто вам не забороняє.
– А ми нє хотім вєртатіса.
– То чого ви хочете?
– Жить дружно с вамі.
– То й живіть. Хто вам не дає?
– Как «хто»? А Калініченка.
– Та й чого це він не дає вам?
– Отхватіл лучшій участок землі, где нє посадіт – там і родіт, а у нас хоть сєребряний трихірій воткні в землю – осенью с нейо ржавую трубу витащиш.
– Так ви собі землю ще в тридцять четвертому тут вибирали, а він аж після війни.
– І всьоравно хітрий хохол обєгоріл нас…
Такі розмови нерідко між сусідами виникали, і мешканці Верхньої Слободи хоч не зовсім розуміли кацапів, але й не дуже сперечалися з ними, бо в Кацапівці була церква з кривим хрестом, її навіть після голодного 33-го не розвалили, а у Верхній Слободі ще в 1923-му її не стало. І не тільки церкви, а й дзвіниці. Дзвони (а їх було аж 5) й ті кудись зникли. Як би то не було, а до церкви довелося ходити в сусіднє село, себто в Кацапівку. Це не багато й не мало, а кілометрів 5 з гаком. Для старих людей то й не так просто, а молодші як не повтікали в місто, то до храму вже не ходять. До речі, як і скрізь.
І все ж якось, повертаючись із паскою, посвяченою недавнім райкомівським інструктором, а нині батюшкою Федулом, жінки зажебоніли:
– Знаєте, я оце була перед самим Великоднем на сповіді. І – що ви думаєте? – батюшка мені щось шепче та ще й…
– Та кажи вже, не колупай припічок.
– … руку за пазуху хоче всунути.
– А ти, Анюто, й не догадуєшся чому.
– Знайшлася красуня. А ти спитай, кому він руку за пазуху не пхав? – каже Марина Кононенко і голосно сміється.
– Хіба що Данилові.
– Може, й так, не буду сперечатися, – каже Зінка Довга і головою крутить: – Нам би свого батюшку.
– А куди ти його приточиш?
– Нам би свою церкву, – якось так надщемлено зізнається Анюта Грачиха.
– А хто нам її побудує? – задумалася Оля Жайворонок.
– Побудувати то знайдеться, але за що?
– Ото ж.
– А Федул, кажуть, свій приход за тисячу гривень купив.
– Не гривень, а доларів.
– Ого!
– Нічого, скоро верне.
– Як буде брати за хрестини п’ятсот гривень, а за похорон – вісімсот.
– Вже не вісімсот, а тисячу.
– А Інокентій брав тисячу сто.
– І мусиш дати, бо не відспіває мерця.
– І мрець буде лежати дві-три доби, як Параско.
– Бо Параско був з Верхньої Слободи, а якби був із Кацапівки – не посмів би.
– Такий з кого хочеш посміє. Вже й за сповідь бере.
– І цей дивиться скільки на тацю покладеш.
– А як ти думала – рівно на стільки тобі й гріхи відпустить.
– І Бога не

читати