Завантажити

вирішив, як жартував, підтримати власного виробника. Хто тільки не закликав до того: і депутати, і прем’єр, і президент. Як не послухати!
А вже вдома він почав оглядати і вимірювати різної товщини дошки, ще не розпиляні колоди і прикидати в пам’яті якісь конструкції, в яких він, треба визнати, все ж таки трохи розбирався. Головне, що є старий вимуруваний фундамент. Отже, розміри визначені, і від них, зрозуміло, ніхто відступати не буде. Бруси лежали осторонь під скапом дровітні і ще навіть не встигли почорніти. Біля них стояла буда, а з буди виглядав Джура. Останнім часом пес щось занедужав, і Данило погладив його долонею по голові. Йому видалося, що голова у Джури гаряча.
– Тебе щось болить? – запитав , але пес навіть вухом не повів.


На Луганщині дістати лісу – це не те, що на Поліссі. А церкву задумав дерев’яну, бо ж такою вона тут віддавна стояла. І він уже прикидав, як податися в лісовий край за будматеріалом, одначе вирішив це зробити після того, як гуцули навідаються у Верхню Слободу, і тоді разом обміркують «усі деталі», як висловився їх «старший», себто Зенон.
Так урадив і, обнадієний доброю справою, заснув.


Прокинувся ще до сходу сонця, вдягнувся, вийшов надвір і… що ж він побачив? Очам не повірив, бо не знайшов найголовнішого свого будівельного матеріалу – брусів біля дровітні. Кинувся до буди, хотів навіть покарати за недогляд Джуру, але пес … Не трудно було здогадатися – він був задушений своїм же нашийником.
Як на те підійшла дружина:
– Господи! А за що ж його? – скинула руки догори і заголосила. Данило переступив із ноги на ногу і сказав:
– За те, що майбутню церкву стеріг.
– Та хай би ті бруси… – і жінка закрила обличчя фартушком.
Постало питання: хто це зробив?
Не трудно було здогадатися. Крадіжки у Верхній Слободі траплялися не раз і сліди завжди вели до Кацапівки. То порося пропаде, то коза, то випрану білизну не познімай на ніч – одразу поцуплять. А цього року слоїки з законсервованими фруктами повитягували.
– Подзвоню до дільничного міліціонера, – вирішив Данило.
– І вже твоя міліція так і знайде винуватця, – засумнівалася дружина.
– Може, й знайде.
– Тільки я тебе самого в Кацапівку не пущу.
– Не сміши людей, Тетяно Миколаївно.
Врешті-решт, що з воза впало – те пропало, – вирішив чоловік. – То не той народ, що віддає те, що взяв. І міліція, на жаль, не заради того в цій державі поставлена, щоб украдене шукати й знаходити.
– І все ж, цікаво було б знати навіщо ті бруси комусь потрібні?
– Не здогадуєшся?
– Ні.
– Для того, щоб ти нову церкву не побудував.
І хоч дружина, по суті, сказала саме те, що й чоловік запідозрював, але не хотілося вірити.
– Адже гріх перешкоджати здійсненню добрій справі. Та ще зв’язаною з Божим словом.
– Вони ще недавно дзвони з дзвіниць скидали, храми валили, священиків розстрілювали, а ти…
– Так це ж, Тетяно Миколаївно, не вони.
– Яка різниця.
– І все ж…
– Як не вони – то їхні батьки, діди. А вони од них перейняли те ремесло, методи богоборства. Не забувай: це ж – орда, а в орди – своя поведінка, свої закони.
– Та які там закони.
– Ну, своє беззаконня.
Тетяна Миколаївна ще недавно викладала в школі історію, і Данило хоч не хоч, а мусив до неї прислухатися. І все ж видно було, що чоловік не зовсім їй повірив. Щоб не виганяти з гаража «Запорожця» і не насторожувати дружину, пішов до стайні, відв’язав коня від жолоба і випустив на вигін, що простягся від обійстя аж до берега зникаючої річки, назву котрої потроху вже починають забувати навіть у Верхній Слободі.
Коли на вигоні кінь заховався в лозах, Данило знайшов його там і, підвівши до бурту, сів верхи на нього. На голій кінській спині, то не в сідлі, проте все-таки не пішки теліпатися кілометрів 5, а то й більше. В Кацапівці він був давненько. Не було потреби навідуватися. Та й не цікавило. До церкви не ходив. Бо то не його церква. Навіть (то вже, певне, гріх) різало вуха оте «пакі й пакі міром Господу помолімсі». Не вважав, що чужак-піп після сповіді відпустить йому гріхи, хоч їх, певна річ, вистачало. Не міг сприйняти у тому селі і двоєженства, яке в останні роки дуже поширилося. Як так, коли дівчина вийшла заміж, вона повинна була ділитися своїм чоловіком із матір’ю, або – ще гірше – коли дівчина засиджувалася в дівках, її хіть мала забезпечуватися батьком чи братом. Одначе таких випадків бувало менше, бо мужики спивалися і відходили в спомини. Найчастіше своїми обраними жертвували дочки. Та й чи жертвували? Самі складали графік, за яким віддавали матерям день, а потому прибирали мужика собі на цілу ніч. Од того матері були не в захопленні, бо удень, зрозуміло, мусили виконувати таку-сяку роботу і тільки після неї розраховувати на щось. А тут ще й зяті не завше вдень могли приділяти увагу глибокоповажним тещам, бо теж повинні були залагоджувати якісь – не лише сімейні – обов’язки.

читати