Завантажити

та що казати – він рідко коли на службу тверезий приходить… а то й зовсім не приходить. Як тебе звати?
– Данилом.
– А мене Андроном. Андроном Калиниченком. Та я вже тобі, здається, й казав. Але цього ще не казав. Застерігаю: Федул у захваті від твоєї ідеї не буде. Догадуєшся чому?
– Не зовсім.
– То я тобі скажу, як на сповіді, він своїм весь час дорікає: «Вот в Вєрхнєй Слободє насєлєнія в три раза мєньше, а в церков іх пріходіт почті каждий раз в трі раза більше».
– А тепер не прийде.
– Боюся, що Федул так не віддасть своїх парафіян. Ти ж знаєш, що кацап тобі в неділю швидше в буфет піде, ніж до церкви… Ой не віддасть, чоловіче, він тобі.
– Побачимо.
– Він он школярок заманює до церкви і питає: «Які гріхи маєш?» А та хі-хі і не хоче признатися. Тоді він: «Давай зогрішимо, – каже, – а потім я тебе висповідаю і всі гріхи заразом відпущу». І так грішить із кожною, і кожній відпускає. Дівахи цілий рік навперейми одна одній до нього ходять, по кільканадцять разів сповідаються. І батьки те знають, і не перечать. Батюшка мілостів, кажуть.
Калиниченко махнув рукою і голосно випорожнив носа ліворуч од себе так, що аж кури сполошилися і повідскакували.
– Та що там казати – швидше будуй, то я ще перед смертю хоч причащуся в своїй церкві.
– А не насторожує вас, що ту церкву називатимуть «неканонічною»?
– А то ще треба розібратися, яка «неканонічна». Ми вже мали свою церкву за кілька століть до того, поки Москва ординська повстала. І молилися по-божому без благословення московського патріарха. Тому я сповідатися перед Москвою не збираюся… Ти швидше-но свою зводь.
– Хотілося б швидше, але…
– Розумію.
– Але…
– Але якщо вкрали – то запий холодною водою. В мене не раз крали. І я знав, хто крав. Одного разу за руку схопив, привів до дільничного, а кацап каже: «Я не брав».
– А дільничний?
– А дільничний в нас такий самий кацап.
Вони ще довго говорили на цій колоді коло забору. І були б, мабуть, ще говорили, але кінь чомусь знатурився і почав фиркати і крутити головою.
– Мабуть, їсти хоче,– каже Данило.
– Хто їсти хоче – тому треба дати, – і дідок, поправивши протеза, хотів піти і щось принести для коня, але Данило його стримав:
– Пора додому.
На що дідок сказав:
– Нема і ніколи не було заради чого голодом морити. Хіба що, аби цілий народ знищити… Хто-хто, а ми то повинні знати, – і Андрон Калиниченко простяг Данилові кобзу: – Це – від діда Євтуха. Нема в мене нікого, кому можна було б довірити. Візьми, може, Верхній Слободі знадобиться. Її моєму дідові сам Гнат Гончаренко подарував. Розумієш, сам Гнат!


З тяжкими думками вертався Данило. Він ще встиг побачити не тільки той вигорілий чужий прапор на сільраді, а й жінку біля крамниці, котра розірвала пазуху на грудях і, трясучи обвислими цицьками, щось доказувала кільком мужикам, яких назвати тверезими аж ніяк не можна було.
Вочевидь, плодоягідного таки дочекалися.
Вже з відстані він ще раз оглянувся на село, у якому доводилося колись не раз бувати, бо у ньому знаходився сільський адміністративний центр. Старі високі дерева як під землю пішли, а нових ніхто не насадив. Будинки теж, наче вгрузли в землю по пояс, а точніше по вікна самі собі стали. Тільки церква – понад усім. Але як була із зігнутим хрестом, так його ніхто і не випрямив.
– Отже, і хрест на собі несе якусь невидиму, але важку ношу, – відзначив сам про себе Данило.


Зрозуміло, що майстрам чоловік хотів показати весь матеріал, який уже заготовив, але коли так трапилося, то доведеться виставити те, що залишилося. Візиту гостей він не відміняв – і в неділю вони приїхали. Спочатку оглянули місце, де має стояти храм, кроками виміряли довжину її фундаменту, себто і довжину її зовнішньої стіни. Потім пішли до Данилової садиби. Хазяїн поскаржився на злодіїв, на що майстри зауважили:
– Тре’ було пазити2.
– Треба було.
– Прийдеться докупити.
– А де? – запитав Данило.
– Най вас від того голова не болит.
Не зовсім зрозумів.
– Вуйку, були б гроші – то деревину знайдемо.
– Де?
– А то нех вас матня не свербит.
– Якщо так – то я не проти.
– Тилько пса тре’ на нич спускати, альбо самому замість него гавкати.
– Це то ми врахуємо.
– Раз так то по руках – і через неділю приїжджаємо.
Про все домовилися і навіть чарки не випили.
– Бо ми, пане добродію, божою справою займаємосі.
Це Данилові навіть сподобалося і він тільки сказав:
– Справа ваша.
– Справа наша, – зауважив Зенон. – А на матеріял дайте нам поки що п’ятнадцять тисяч і ми самі закупимо те, що тре’. Можете бути певні: в тому ми розбираємося не гірше од вас. Якщо не вірите нам – займіться цією справою самі.
Підстав не вірити ніби й не було і Данило, раз по раз торкаючись пучкою пальця губи, відрахував потрібну суму. На що дружина тільки головою

читати