Завантажити

решту совєцька власть самочинно переписала на росіян. Приміром, був мій батько Калиниченком – став Калініченковим, сусід Петро був Петренком – став Петренковим і так далі. Були й такі, які самі перекинулися у Калініченкових і Петренкових.
Данило зайорзався на стільці:
– Я оце слухаю вас і думаю: ви – ходяча енциклопедія. Усе знаєте.
Дідок тільки посміхнувся:
– Якби ти в зоні з такими хлопцями сидів, як ото я, то, певне, не менше знав би. Я, розумієш, п'ятнадцять років одсидів за полярним колом і зараз себе питаю: за кого? Раби, подножки, грязь Москви… – і відразу ж підвівся зі стільця.
– Куди ви?
– Додому.
– На ніч?
– Дощу нема. І снігових кучугур нема. То чого ж боятися? Помаленьку пошкандибаю.
Данило почухав потилицю:
– А чого маєте дибати? Підвезу.
– На чому?
– На машині.
– Не годиться.
– Тоді коня зі стайні виведу.
– Я не проти. Бо ще як у війну сидів на кінській спині. А тут, коли приїду на коні, то ще й лози для кози взавтра вранці привезу.
– А що, козу тримаєте?
– Хіба не можна?
– У Верхній Слободі поки що корови не перевелися.
– То у Верхній Слободі.
– Небагато, але, мабуть, у кожному третьому дворі знайдеться, – похвалився Данило.
– А в нас навіть кози у кожному десятому не знайдеш.
– То чому ж ви так?
– А тому, «што ми івановскія», а ви верхньослобідські.
Данило вивів коня, пристебнув попругами сідло.
– Підсадити?
Та не встиг оглянутись, як дідок із перебитою ногою уже сидів у сідлі:
– Я ж, може, теж потомок козака.
Ніхто не збирався перечити, а Калиниченко уже шарпнув за повода – і кінь рушив з місця..
– Завтра ми з тобою ще дещо обговоримо. Ту справу так не можна залишати, – і виїхав за ворота, а Данило подався до хати. Чомусь йому захотілося відвідати отця Олега. Як він там? Як його настрій? Хоча, власне, про це й питати не треба було. Лежав одягнений на ліжку, засунувши руки під голову, і дивився у стелю.
– Над чим молодий чоловік задумався? – спитав Данило.
– А ось міркую, Даниле Прокоповичу, над тим: як це так, що у вас з кожним на «ти»? У нас на старшого…
– І в нас до старшого ніхто на «ти» не звернеться, то тільки в Кацапівці.
– А в Кацапівці мені кажуть; «А как же «Отче наш, Ти, што єсі на нєбєсі?» Там обращаютса до самого Бога на ти»!
– Ніколи не задумувався над тим.
– Ото ж то. А мене принудили задуматися.
– І що ви їм відповіли?
– Я їм сказав: «Так то ж сам Христос до свого Отця звертався! Може, й Христос має право, але не ми».
– А вони що?
– А нам то до барабана, кажуть…
– Ото ж.
– Але не про те зараз. Мабуть, то через мене з тією церквою нічого не вийшло.
– Ви, отче, про що?
– Не припав я їм до вподоби.
– Кому?
– Мешканцям вашого села.
– Нічого, припадете ще.
– Західняк я, Даниле Прокоповичу, а в їхній уяві західник – то бандерівець, цебто бандит. І як з потомственного бандита може священик бути? Га? Все логічно.
– Не зовсім
– Я і сам би не вірив такому священику. Треба вам, Даниле Прокоповичу, шукати душпастира не на тому березі.
– Саме на тому, отче Олеже.
– Ой ні.
– У всякому разі не на московському.
– Якщо не на московському, то принаймні на березі Дінця чи Сейму.
– Нічого ви вже тут не знайдете. Витоптала орда до стебелинки наш вигін.
Отець підвівся з ліжка, пильно подивився на Немиру:
– Печально все це.
– Печально, отче.
– І я й не знаю, що вам порадити.
– А ви не радьте, а впрягайтеся в наші шлеї і тягніть нашого воза. Він у нас – спільний. Не можна його так напризволяще залишати.
– Я розумію, що не можна, але…
– Але що?
– Але як можна доказувати щось тим людям, які тебе не хочуть слухати.
– Ви в цьому переконалися?
– Саме так.
– А ви ще раз пройдіться по селу від хати і до хати.
– Не послухають.
– Не спішіть із висновками.
– Вони мене сприймають, як того, котрий щойно з бункера виліз і шукає, де вимити по лікті в крові руки.
– То вже ви, отче, занадто згущуєте фарби.
– Я, Даниле Прокоповичу, не згущую фарби. Я ще не всіх їх показав.
– Наприклад.
– Право служити у вашій церкві треба ще викупити.
– Цебто.
– Вашу парафію треба спочатку викупити.
– В кого викупити?
– В благочинного, Даниле Прокоповичу. Благочинний визначає суму.
– І якою вона буде?
– У Верхні Слободі – недорого.
– Чому?
– Бо приход малий. Приблизно сорок п’ять - п’ятдесят парафіян.
– І скільки ж ті сорок-п’ять – п’ятдесят коштують?
– П’ятсот баксів.
– Гривень?
– Доларів.
– І то не дорого?
– Якби було чотириста п’ятдесят…
– То?
– Так, колись хан видавав своїм підлеглим ярлики на князівства, точніше на улуси. В такий спосіб він видав Олександру Ярославовичу, так званому

читати