Завантажити

нас до спортмайданчика на галявині. До перекладини. Сяє місяць, а ми цілуємось, і раптом вона опинилися на стоптаному моріжку. Тоді вперше я відчув під собою жінку. Та руки мене не слухалися, ляк одібрав силу, сумирно вовтузився я на пишному пругкому тілі, мов упосліджений, на що вона грайливо мовила: „Мені пора”, – підвелася, погладила мене, мов малу дитину, й сквапно розчинилася в темно­синій імлі. Через тиждень у неї помер чоловік, а нев­забарі я закінчив третій курс і на кілька місяців поїхав на переддипломну практику...
Відтоді минуло років двадцять. Я встиг поміняти кілька професій і написати та видати „Заповіти білих горватів”. До видавництва на моє ім’я надійшов лист. То була перша реакція читачів на мою творчість. Відгукнулася Шела Юхимівна. Зворушена, що придбала у Львові книжку, автором якої є її колишній учень і... славний хлопець. Єдине, що не сподобалося їй у моїх „заповітах” – викривлено вивів стосунки межи жидами та руснаками. Невже, бідкається, насправді існує така глибока прірва поміж двома народами, що віками живуть пліч­о­пліч! Принаймні вона такого раніше не помічала, хоч, щиро кажучи, не звертала на те увагу. Мо’, натякнула, чи не вона причина, що в автора „Заповітів” склалася хибна думка про жидів... Якщо так, ладна вибачитися, лише б я більше не писав поганого про її одновірців.
Я не одразу відгукнувся на її лист, захоплений натхненням, тільки десь через місяць надіслав їй щойно видану свою другу книжку. Відповідь не забарилася. Шела Юхимівна привітала мене з черговим успіхом і... зробила висновок, що „її двієчник ніколи не виправиться, хоч уже є певні зрушення”. Моя творчість пройнята радше арійським духом, аніж антисемітизмом. Але, тут­таки виправи­лася, –
арійство і сіонізм речі несумісні. Ще звернула увагу на викриття мною християнських протиріч. Почасти згодна зі мною щодо вульгаризації релігії плебеями Стародавнього Рима, релігії, що дурить світ обрізаним Спасителем, який скидається на ослику радше на привида, ніж на соняшний промінь. Світло, на жаль, бідкається вона, відсутнє і в Торі. За що й вітає мене, що вибудовую світогляд природньо, без домішок окрушин з чужого рота. Проте, завважила, моя творчість мало кому буде цікава, бо зледащілі в комунах та парафіях тутешняки не розглядають себе, як щось окремішнє, цілком задоволені чужим.
Нарешті я дописав і здав до друку третю книжку. Та вже й наступна роїлася в голові, хоч ще не вимальовувався сюжет. І тоді повідомив Шелу, що збираюся в підгір’я на пошуки натхнення. Можливо, у нетрях дендропарку зачаївся і чекає на мене пролог майбутньої книжки... Відповідь була лаконічна: „Чекаю”.
Сімаргл торкнувся мене, відірвав од спогадів: „Вам не цікаво?” – „Вибач. У тебе тепер своє життя, мені не до шмиги. Трохи побуду біля тебе, а там побачимо. Якщо відтак захочеш, візьмеш мене з собою на той берег, а ні, то я залишуся тут, уже нікудишній до мандрів. І, щиро кажучи, відпала в мене охота бабратися в сірій речовині, липкій та безформній”. – „Добре. Тоді я порибалю, зготую нам вечерю, а ви побудьте сам”, – підхопився на ноги. Лишень він одійшов, щез за виярком, мене знову охопив сум за ним, як рідним сином. Отже, я батько його, і квит! Хоч спорідненість відчуваю тільки на відстані, коли його поряд нема. А онде з’явиться – вмах зблисне в батьківських очах радість... Не можу того збагнути. Таки хтось, та не я, пан наді мною, може й не один, а кілька, мов сторукий Будда... А втім, зарубав собі на носі – Сімаргла породив саме я. Виносила та народила його попадя, виплекала ведмедиця, а викохав і прищепив йому любов до прекрасного Митрофан Субота.
Несамохіть відводжу погляд од річки і… спрямовую в бік підгір’я, до Вартового. Містечко лишень прокидається в сірокаламутній імлі. Брудне, невмите. П’яні калюжі тут і там віддають перегаром. Сквапно шмигнула через майдан невиспана повія, клигає на роботу стара прибиральниця, зблиснула за рогом фара автівки. Тихо, мов у казармі перед „підйомом”. Осінь, рання осінь обдає мої скроні прохолодним світанком. Шерехатий лист, чую, знічев’я зачепився черешком за комір, наче привітався: „Привіт, опришку. Давненько тебе не було в нашому краї”. Неквапом іду вздовж високих парканів, низькуватих штахетників, дротяних сіток, минаю перехрестя, садиби, будинки, садочки, стару розвалюху, куди не раз заглядав до крамниці по термоядерні цигарки та смердюче вино. Зворушено переходжу квартал – другий, краєм ока кидаю погляд на двоповерховий будинок, у якому мешкає Шела Юхимівна. Минаю його, не зважуюся пристати на хвильку, зробити півоберта до хвіртки, сміливо ввійти. Страх охоплює мене, вчорашнього учня до чарівливої вчительки, брешу собі: „Нехай вона ще поспить, а я тим часом відвідаю лісову сторожу”. Старий і сизий дендропарк зустрів мене, як давнього друга. Згадали одне одного. Хвойні... листяні... кущі... доглянуті алеї. Дерева... Стривай, латинською це Fagus silvatica, то Picea pungens, a онде Rosa canina... Неохоче я брався до науки, та дещо пам’ятаю.
З ранковою млою розвіявся і ляк у

читати