Завантажити

старшин.

Тут котить хвилі Бужа воля,
В сметані смажать карасів,
Тут щедро родить хліб, квасоля,
І повно в пролісках грибів.
Тут бачив я старі фортеці,
Мости, укріплення, вали.
Тут вирували колотнечі,
Що вже в минувшину лягли.

Тут тяжко трудяться селяни,
Хоч цмулять легко самогон.
Тут часом видно між хатами,
Як заглядає в шибку сон.

Тут наче раєм поросло…
Якби ж не зморщене село;
Потиху схлипує стареньке:
«Кого ж на світ я привело...»

Мандрівка плесом тихоплинної річки викликала в Сімаргла чимало запитань, які він соромився задати Індусу, бо вважав їх занадто простими, хоч сам відповісти на них не міг, а вертка думка, знай своє, чіпко вчепилася, не відпускала, збивала на манівці, мовляв, нумо, навіть будьякий академік правильно не витлумачить, скажімо, назву „Південний Буг”. Адже, куди тоді поділися Північний, Східний… стривай, Західний Буг є, тече своїм порядком…
У Саврані маляр згадав, що неподалік звідси його давній приятель професорарабіст придбав у Кошаро­Олександрівці садибу, куди врядигоди наїжджає з Києва на кілька діб порибалити та отримати у веселому гурті задоволення від жіночих принад і зайвої чарки, а влітку тут постійно до початку навчального року відтягується цілком і повністю. „Думаю, буде нам радий”, – збадьорився Індус. Човен припнули у лозах під кручею та стромовиною піднялися вгору. На подвір’ї доглянутої столітньої хати з кількома то тут то там прибудовами та пасікою їх зустрів у затінку абрикос жвавий засмаглий бородань в окулярах з товстими скельцями. Босий, у вилинялих шортах. Очі горять, рухи моторні… Тримає причандалля для підводного полювання.
– Вітаю самітника Південного Бугу, – роз­простер руки для обіймів уїдливий Індус. – Усіма покинутого напризволяще хтивим русалкам.
– Невже Субота… Вуйко з полонини спустився до людей, – меткий на язик господар і собі не поліз у кишеню за словом. – Митрофане, після студій у Москві, здається, тільки раз, ні – двічі, бачилися, і то мельком… – почоломкалися. – Запропастився ти десь у себе в горах, рідко чути про тебе.
– Дуже добре, що сьогодні про мене майже не чути. Бо в загалі ще не я порядкую…
– Круто ти, Митрофане, загнув, аж в голові потемніло від почутого, – взяв на кпи професор. – Чую, ще віриш у феєричну місію сього народу, – мляво обвів поглядом занапащені садиби побіч, – якого вже давно немає. Ти та я… а це хто?.. – раптом знову ожив, як помітив біля хвіртки юного Сімаргла.
– Ось бачиш, професоре, не тільки ми залишилися з тобою „у цім кривавім краю”, а помалу, сам бачиш, і він підріс – ще дасть по носі сьому трасвеститному племені…
– Якому племені? – хмикнув арабіст.
– Племені, що так і не спромоглося вичинитися в повноцінний народ, не кажучи вже про націю, позаяк позбавлене високого покликання і, відповідно, природно має вмерти, щоб відтак переродитися, сформуватися в єдиний Арійський Простір. Ось… – Митрофан кивнув до юнака. – Мій син Сімаргл.
Через кілька діб Індус з Сімарглом ґречно подякували пану професору за гостинність, і на перекладних вирушили до Північного Причорномор’я: спершу побували в Одесі, Сімаргл уперше побачив море і кораблі в порту, на рейді, саме місто він не сприйняв як щось особливе – пригнітили в середмісті вузькі, розбиті вулиці та вгрузлі в землю занедбані будинки, а в них, звернув увагу, в шибках киці нудьгують на лутках... Потому вони рушили на Миколаїв, до Херсона. Й тут, у поораних ярами степах, поміж голубими лиманами, де на березі пасуться смирно корови, граються галасливі діти і тягнеться за обрій виноградна лоза – на рейді, мов велетенські айсберґи, дрімають в затоках океанські лайнери, він вловив чарівність того первісного й реального, що береже його рідна земля. В Ольвії не проминув і вклонився капищу та руїнам еллінів. І запишався Сімаргл – я володар гір і степів, морів і річок, я нащадок прадавнього минулого і спадкоємець прихованого майбутнього. „Я ж бо Бог, а Бог – Яжбо”, – раптом, у пориві натхнення, викинув угору правицю, чим потішив Індуса, що враз відірвав погляд і квачик від мольберта: „Стривай, замри!” – звелів, і хутко змалював Сімаргла на тлі лиману й крапельки безкрайого моря.
Лишень повернулися вони до свого осідку в гори, як почули новину, що в сусідньому селі живуть двоє братів, які чверть століття переховувалися від радянської влади, точніше – переховував їх старший брат. І Сімаргл вирішив задокументувати той вчинок, бо почуте вразило його дуже сильно. Виявляється, і в його краї можна з кого брати приклад, не всі одним миром мазані. В Драґові двоє заможних братів не перейшли після Другої світової війни на бік голодранців, які заправляли берилом, зрозуміло, за міцної підтримки довгорукої Москви. Норовливі й працьовиті легіні – брати Яреми – змалку знали, що їхній дідо був один з найбагатших у селі, за що перед Першою світовою його схопили в засідці розбійники, катували в гарячій смолі, щоб зізнався, де зберігає гроші. Та попри те статки діда таки перейшли у спадок їхньої мами – брати Яреми

читати