Завантажити

плюхкаються тудисюди, допоки не підвелася на повний зріст. „Я подобаюся тобі?” – пестливо запитує, ніяковіє, неначе щойно втратила цноту. „Такі, як ти, не можуть не подобатися, – занурюю голову межи її горбочків. – У тебе тут, – цілую колечка рум’яних пипок, – затишно, мов взимку в теплій хаті”. Вона легенько звільняється з обіймів, бреде до ліжка, розстеляє шурхотливі простирадла та розкарячено вмощується в кучугури білосніжних і барвистих подушок: „А так?” – повела бровою. „Ти будьяк неповторна”, – беру з стола банана, чищу і ледвесенько засовую у волохате кубельце, надкушую і даю їй: „Ніколи не думав, що колись забавлятимуся з своєю вчителькою”. Хмикнула: „Ти вже переріс мене і поводишся зі мною, як з асистентом, – пригорнула до себе. – Я також ніколи не думала, що колись мій учень, який ледве перебивався з двійки на трійку, зможе заволоділи не лише моїм тілом, а й помислами. У тебе потужне силове поле і воляча вдача. Молодець. На противагу своїм одноплемінникам ти визначився і не зважаєш ні на що. Думала, що зможу тебе схилити на свій бік, а виявилося – ні. За віком і покликанням ти маєш переваги, і світить тобі довге майбутнє, а мене вже тільки бабине літо хтиво гріє. Минає, закінчується моя риб’яча епоха, настає твоя доба, Дінапре!” – похилила голову мені на плече. „Не переймайся, рибко”, – кладу збоку схвильовану любку, нипаю пучечками пальців по розлогому ландшафту жіночих принад, то там то сям затримаю руку, легким порухом збуджую притлумлену хіть, звільняю її повністю від зайвих окрас. Лише кошлатий горбок розплющено багряніє, пульсує, сердешно б’ється, манить до себе. Знову, з величезним задоволенням, вона приймає до себе мою роз’ятрену навершню, змагається в перегонах, часто впадає в раж, невинно протне і застрягне її посоловілий погляд, розчиниться в мені, раз по раз видасть соловейком: „Ох, любий… ах...”, та нумо далі басувати…
Надійшов Сімаргл, одірвав мене від приємних спогадів. Приніс низку рибин на лозині. Ого улов! Дивуюся: „На що ловив? Адже в тебе немає вудки”. Сміється, підставляє мені до скроні гарячу долоню: „Чуєте, як струменіє… – забрав одразу руку. – Живець. Я можу випромінювати згусток енергії. Достатньо мені лише зосередитися на певній думці та чітко акумулювати її в рушійний задум, як враз шугне блискавкою в обрану ціль”, – тут таки спрямував свій ярий погляд на ворох трісок під казанком з водою та враз зайнялося полум’я. Невзабарі звечоріло, від річки війнуло прохолодою і на березі запарував аромат юшки… Він, натомлений за день, уклався відтак спати, а я подумки знову поринув зоряним небом до… Шели.
„Туніка... Де моя туніка?” – сидьма на ліжку водить очима вона по кімнаті, замашна сідниця в мене під боком лащить око. Я, мов той скелелаз, чуйно промацую кожну складку, заглибину, втішаюся рельєфами доладного жіночого тіла, виводжу дотиком пальців повітряні знаки, і геть не цікава її туніка. „Закинув кудись... – нехотя забавляюся далі. – Вона зараз ні до чого”, – повертаю любку до себе, груди, мов налиті будзи овечого сиру, хитнулись раз, удруге, розбухлими бруньками полоснули мене. Притьма одну ногу перекинула через мене, направила в комірку червону перчину, вдає наїзницю: „Конику мій полонинський, вйо на простори”, – підплигує, несеться стрімголов у захмарені далі, а груди ті породисті лише й чуть: плюх та плюх, наче зараз одірвуться від тіла і накриють мене. Нарешті впокорено звалилася ниць, підвела на хвильку голову: „Туніка й справді мені ні до чого”, – спотиньга поринула в дрімку. Ну, думаю, пора й мені осідлати тебе, любко, задовольнити нас обидвох як слід. З корсета та панчохів зладнав вуздечку, з нагруддя направив батога, шепчу на вухо: „Ти хотіла, щоб я погоцався на тобі”. Наче того – дивиться, не розуміє, що від неї хочуть: гейби нітиться, помалу, неквапом підставила голову невибагливій збруї, зсувається невимушено на поміст. Я вмощуюся на пругку спину: „Торкай!” І лише зараз до неї дійшло, що потрапила в неволю. Насилу зробила рух, другий, я грайливо смикаю за віжки: „Вйо, душко! Не зважай…” Легко направляю вудило, цьвохну раз для годиться нагаєм, а вона, бачу, невдоволено мотне кудлами та сумирно ступає з кутка в куток, буває, хрипло заірже. В нестямі. Мій блазень ялозить лощену спину, чую, зараз змече ікру. Шела вклякла, несамовито заіржала: „Напої мене, братику”, – спрагло облизує губи. Підставляю набубнявілу брость, напуваю сердечну. Рачки прицмокує: „Любий ґаздо, який ви солодкий”, – обціловує досуха багряний пуп’яшок.
Насилу підвелася, стягла вуздечку та пожбурила навздогін туніці, грузько розвалилася в бездонному фотелі. На мене не зважає, замружено про щось думає. Золотий ланцюжок з ятристою ікринкою на грудях наразі ушляхетнює Шелочку, привертає увагу більше на себе, ніж на саму любку. Та попри те вона ще та, нічого. Хтиво розплющила одне око, друге, знехотя каже: „Хочу пити”. Наливаю у келих сухого винця, яко меткий кельнер подаю, а сам умощуюся межи розчахнутих її колін і звільна занурюю скляну горловину в багряне кубельце, полохливо лоскочу

читати