Завантажити

–
тупить погляд. – Одягніться, будьласка…
Шела потакає:
– Страшно ґаздику, коли хтось споглядає за тобою в іntime…
– Дівчата, ви про що? – продовжую варьята грати. – Невже скрипами об’їлись…
– Ніні, ґаздику любий, ніякими скрипами ми не об’їлись, а нарешті до нас дійшло, що в сьо­му втаємниченому світі великий хтось уважно споглядає за нами, точніше за нашими вчинками. А ми, даруйте, зовсім недавно таке виробляли з вами, що той хтось може нам дати такого прочухана, – Калі ні на жарт стривожена.
– Отакої загнули… Та ви беріть приклад зі спритних галичанок, які щиро б’ють поклони Ісусу, і заодно готові впасти перед мідяками сатани. Й не лише галичанки… Цю країну ніхто не любить: від найвищих державних посадовців до останнього немитого волоцюги. Тут курва на курві сидить і курвою поганяє. Чоловіки виродились, а хто з них непричком і залишився, то з посіпаки в шлюху обернувся. Не милий нікому цей край, радше не край, а хата розпусти. Не встигнеш, бува, дверима рипнути, як вам хвойда на порозі вже в матню лізе, ще й прицмокує: „Віддамся майже задарма, лише вдоволи мою ненажерливу хіть. Я ж бо ніщо без чоловіка, а чоловіків у нас катма, тільки почвари в штанях мигають, як ті скоморохи”, – а сам чую, як у матні міхурець надимається, до вітру проситься. Стривай, підступно майнула думка, зараз розвію їм той страх… Підступився хтиво до ледь оговтілої Калі, пригорнув, моргнув метикуватій Шелі, мовляв: „Не паси задніх”. Вона вже тут як тут, навколішки розв’язує Норовливій Азії крепового банта, Калі, мов те спрагле пташеня, захоплено підставляє набряклій рурці роззявленого рота… Та враз, як бризне рясно золотий дощ, розтікається личком, по чорних локонах і лебединій шиї, уже сягає патьоками розпанаханої пазухи. В пориві Шела працює язиком, як вправний маляр пензлем, підбирає солону ропу, збуджує себе, додає й Калі адреналіну. Норовлива Азія не стримується, входить у раж, стає на стіл, стягає до колін брижі, перші краплі золотого дощу рясно зросили халяви її лискотних ботфортів, а відтак, як з відра, ринула злива на розжохану Шелу, та захлюпується повним ротом, раз по раз цідить крізь зуби, стягає намоклу сукню; роззула, бере на руки Калі, несе до води, роздягає її до нитки, кладе на облавок, примовляє: „Рибко, зараз ти воістину відчуєш силу Йордану”, – розчахнулася густою хмарою над укоськаною любкою, зо дві цеберка рясного дощу жбухнули густо на спраглий landschaft Норовливої Азії. Протяла в нестямі Калі: „Нірвана”. Шела на радощах шубовснула в плесо, та й собі не забарилася, хутко навздогін…
Споглядаю за ними, втішаюся, що жінки таки на будьщо здатні, коли те подобається справжньому чоловіку. Вмах забувають про будьякий страх. Забувають навіть, що відтак на них чекає осуд глядачів, хоч напередодні вдатно здійснили чудовий задум. А режисер у затінку гостро переймається поставленим дійством. Публіку розважає актор. Actor і regisseur прискіпливо вдивляються одне в одного, немов у дзеркало, та на якусь мить забувають, що рампа править їм за сакральну межу, і враз актор похопиться, спам’ятає, якщо переступиш її – опинишся в задзеркаллі. Що й сталося з моїми любками, які на мить так глибоко перейнялися страхом, що змушений був трохи охолодити їх золотим дощем.
Шелі з Калі вже нудно грати в помешканні, кортить у мандри, на колеса. Кажу на те: „Гаразд. Нехай тільки звечоріється”. Заплескали на радощах, відчули задум цікавого дійства: „Bravo! Bravo! Залюбки зіграємо будьяку роль”.
– Коли так, то помандрую з вами гірськими дорогами… на запряженій, – зміряв їх з ніг до маківки пильним поглядом, – тарадайці. Ви­значте з­поміж себе: хто буде жеребцем, а хто лошицею.
Кинулися в обійми, пританцьовують: „Тратата… Тратата… Сіла баба на кота…” – мало не іржуть. Калі мерщій обперезалась своїм широченьким паском з обцвяхованою пряжкою, сторчма приточила до бляхи качалку, повернула спиною до себе податливу Шелу: „Вйо, не барись, ставай рачки, кумасю”. Та враз назадгузь, підставляє боки. Калі поволі, мов вправний наїзник, окульбачила невситиму любку, раює над розпластаною, гордо каже до мене: „Любий ґаздику, мене оберніть на жеребця”.
Увечері, лишень стемніло, я виволік з курника горбату розвалюху, здається, кузов „Запорожця”, встромив жердину на capot, а вони, легко вбрані, лише в білизні, що прикриває пах і груди, та взуті в чобітки на високих підборах, очікують нетерпеливо на щось неймовірне – з одного і другого боку голоблі позирають на мене, коли ж нарешті станеться диво, перевтілю ж їх у жеребця і лошицю, дам вволю позмагатися з вітром. Нерішуче переминаються з ноги на ногу, заворожено глипають одна на одну, немов діти на Святий Вечір на колядників, і лишень я вмостився в двомісну каруцу та прибрав вигляду арійського князя, що „майном нехтує, а оружжя бере”, себто взяв і скопіював образ свого улюбленого подвижника за Левом Дияконом, який сам бачив двадцятидев’ятирічного Святослава: „…Ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою

читати