Завантажити

умерла славна Русь, скоцюрбилась, як кулачок миршавого ченця, що потай суходрочить у темній келії.
– Либонь, вина тут і моя… Так само, як і той Омелько, я позирився хтозна на кого, встругав рабині байстрюка, який відтак силоміць, братовбивством, заграбастав київський стіл, і начхав сіромаха на мене та мою дружину… Смердполукровка...
– Гіршого нема, ніж ті полукровки, – кинув зажурено старий. – Тепер і гуцулів справжніх майже не залишилося, хіба що рам’я від їхніх кептарів сновигає поміж смереками. Колись гуцул був гуцулом, знав постояти за себе, а нині –
геть не те... – смачно вилаявся на додачу.
– Доста, Сточнику, розпускати нюні, а то, гляди, ще й заплачемо… – міцно вдарили по руках. – Бережи своїх попутників.
Вйокнув візниця на валку, і майнули на хвильку в засклених віконцях припалі до шибок тьмаві силуети. Добре їх не розгледів. Але відчув на собі заворожений погляд дитини.
Повернувся до своїх коників, запряг, і подались навскач Кутами на Жаб’є. Повня щедро грає, настеляє ген там верхи Чорногори живосріблом. Змійка метляє смерековим морем, махне враз на ґруник, не встигнеш й оком кинути, як – гульк – уже в’ється крутим схилом понад глибокими зворами, та ба, знову наддасть д’горі. Дісталися Жаб’є. Біля церкви, глянь, їде поволі гуцул на возі, поганяє шкапину, побожно зняв крисаню з голови, перехрестився, чую, отченашить, а кандиба, видно, голодна, скористалася з того, почала скубти травичку. Ґазда її підганяє та несамохіть каламбурить: „Отче наш, оже єси на небесах… птруу ршеєна!.. і на земли, да с’єтиться им’я твоє… ци ршеєна, Бог би тє побив!.. хліб наш насушний даш нам днесь… ци ршеєна, агі на тебе!..” Розсмішив мене, й спали на гадку забавні слова:

– Йшла гуцулка через кладку
Та підняла ногу.
Гуцул думав – то каплиця,
Помолився Богу.

Уже перед Ворохтою кинулася у вічі полянка, точніше бліді тіні на пригорі довкола синюватожовтої ватри. Зупинив я з цікавості баских скакунів, подався назирці до тих мерехтінь. Глядь, а то люд непростий, – день у день тримає піст… Лісовикисамітники, або, як ще їх називають – нетленні. Зринають раз про раз на тлі палахкотливого полум’я їхні виснажені лиця, б’є чистий зосереджений погляд з відкритих очей. Долинає до мене через слово: правлять ясновиди мову про долі щойно новонароджених…
– …Хлоп’я нівроку…
…Охочіше братиме до рук меч, ніж ложку…
…Шукатиме істину в слові…
…Зрубає ґражду і пантруватиме її…
…Дітей своїх учитиме любити себе більше, ніж чужинця…
…Плюне тому в обличчя, хто назве його рабом Саваофа…
...Дівча красне у світ прийшло…
…Тішитиме повік батьків своїх…
…Не ляже мила під бусурмана…
…Не блукатиме царами за достатком…
Тишком, трохи збентежений, я покинув схованку, щоб, бува, не накликати в дорозі біди. Смикнув віжками на свої коників, які ледь чутно рушили імлистим гостинцем. Збігають за нами туманці в пониззя Прута. Не встиг я смачно й позіхнути, як з першим кукуріканням уже проминули Татарів. Збадьорився, коли почув горластих півнів, тпрукнув на своїх скакунців, і враз повернув їм людські подоби, та, глядь, а на узбіччі від каруци тільки іржавий кузов „Запорожця” скніє. Стоять проти мене схарапуджені любки, майже голі, лише в легенькому хусті, що прикриває срамоту, переступають ніяково з ноги на ногу в чобітках на високих підборах, бачу, підкрадаються до них дрижаки. Нумо, любки, най вас уберу! Дмухнув на них, і враз розправляють здивовано хто на собі вишиванку, хто запаску, ніжаться у смушевих кептарях і накинутих на плечі писаних хустках. Розглядають вражено одна одну, глипають раз­пораз на мене:
– Любий ґаздику, – каже Шела, – нівроку ноша. Личить Калі…
– Тобі також, – додає Норовлива Азія. – Зручно і затишно в ній. Скільки років прожила поміж тутешняків і не зважала на їхні строї. Лишень поглянь, – кпинить Шелу. – Справжня тобі гуцулка Ксеня.
– Дівчата, невже ви не зморилися? – цікавлюся.
– Трішки, – знехотя позіхнула Калі.
– З вами, любий ґаздику, непомітно минув час у дорозі… Одним махом!.. Я навіть не встигла відчути себе лошицею. Ви дуже влесливо поводилися з нами. Скажи, Калі?
– Умгу… Дуже… Шкода, що я вже не жеребець, – сягнула Шелу за пах. – Окульбачила б тебе посправжньому, любко.
З розмовами про те та се і в пошуках теплого кутка над головою дісталися ми на горбик до металевої брами невеличкого готельчика –
приватної садиби „У Яреми”. В ґанку і над хвірткою миготить світло, гавкнув пес: раз, удруге… Натиснув я прищик дзвінка. Хутко вийшов наспіх одягнутий господар, як почув, що ми хочемо зупинитися на постій, мерщій одімкнув ворітця, здивовано поцікавився:
– Ви без машини?
– Так… А що?.. – здивовано стенула плечем Шела. – Невже піших не приймаєте?
– Та ні… Боронь Боже… – запобігає хазяїн. – Усім добрим людям раді… – запросив до просторої зали з більярдним столом і різьбленими лавками під стінами чолов’яга не першої свіжості. Назвався, ознайомив з цінами в заїзді, запропонував одно двомісний і luxenumer „під

читати