Завантажити

і з густим довгим волоссям, що спадає на верхню губу. Голова геть гола і лише на одному її боці звивається пасмо волосся, що означає знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Вигляд похмурий і суворий. В одному вусі золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж… білосніжна…”, – як Шела з Калі враз обернулися в прудконогих коників, лунко заіржали: вороний жеребець і гніда лошиця, запряжені в дорогу збрую. Дзвінко – раз, удруге вдарили крицею, вихором зірвалися з розчахнутих воріт. Аж за узгір’ям Берегомету збавили крок, почвалали риссю.
Обкидане ластовинням небо та натертий до лиску п’ятак грають живосріблом, лощаться на крупах, осявають нам путь. Охоплює радість мене, коли на видноколі бачу, як неквапом проростають з рівнин відлоги, набувають обрисів неосяжних вершин. Ось так повсякчас кваплюся з далеких доріг у свої незрівнянні гори, побути наодинці з Богом…
За роздумами­спогляданнями й незчувся, як звивистий гостинець увірвався нишком на вулиці тихої і сонної Вижниці, з двох боків отороченої горами, третій омиває гомінкий Черемош, а четвертий відкритий усьому світу. На березі безтурботної річки відпустив коників на пашу, сам подався до мосту послухати гомін пустотливих хвиль; лишень ступив на міст, як в сизій імлі побачив Кути, згадав зворушливі рядки:

Треба Кути не минути
До Косова повернути.

Наспівую думу про Довбуша, викликаю його з уяви, як раз – їде назустріч ридван, запряжений валкою вороних. Лише порівнявся зі мною: „Тпру!” – потяг на себе віжки старий машталір, кинувся до мене, низько вклонився:
– Слава великому князю.
– Що за проява? – сягнув руків’я меча.
– Фірман повозу навів – душ померлих, великий князю, гуцулів, які ясними ночами мандрують од Рахова до Путили, і навпаки. Ті, що переставилися та вельми тужать за минулим, наймають мене поблизу Трибушан, або на Німчичі, і подорожуємо з ними від краю до краю Гуцульщиною. Буває, що й нави сербів, хорватів, чорногорців провідують свою прабатьківщину...
– Видно, діду, що ти з непростих, – подав руку. – Маєш справу з гостями здалеку.
– Чи то правда, – кигикнув несміливо старий, – що вам, великий князю, не любо жити ні в Києві, ні в Переяславці на Дунаї?
– Стривай, ясновельможний, як тебе величати?
– Прошу, великий князю, називайте мене Сточником.
– Аа, – зацікавив мене своїм іменем, – так ти, виявляється, той – не абиякий: за що не візьмешся, будьщо горить у руках, і на дуді грець, і вкрасти мастак…
– Наче так, – моргнув густим вусом.
– Тоді дам тобі таку відповідь. Уже ніде мені не любо. Хоча… ні, ще в горах полонинських. І Київ, і Переяславець, і світ увесь конає в задусі. Ніхто не годен зупинити лік зозулі. Відкувала вона своє та відлетіла в ирій, а нам нічого не лишається, як відбувати повинність у сильнішого за себе. І ти, і я – тільки приключка величезного дійства. Ми, хіба що, вдатні виконавці чужих навіювань, і квит. Задум виконується всупереч нашим бажанням. Як би ти не хотів, але більше тобі не дано, ніж відміряно. Наприклад, поет управляється вміло словом, а вояка зброєю, та те ще не означає, що слава і зброя їхня власність. Дорослі дають дітям іграшку для забави, а малеча на радощах бере і вищить, як жмикрут: „Се моє!”. Хоч насправді бавлінка належить тому, хто її зробив, себто тобі, Сточнику.
– Справді, – віджартувався старий. – Людина пішла від Дарвіна.
– Дарвін наразі мене не цікавить. Розкажи ліпше про Німчич і Трибушани. Що ж то за цікаві місцини, де наймають тебе нави для нічних мандрівок?
– Перевал Німчич тут недалеко, за Вижницею, в бік Путили. Далі вже край світу для гуцула. Він обов’язково, раз у рік, повинен там побувати, як мусульманин в Мецці. Німчич – священне місце для гуцула з незапам’ятних часів. А що стосується Трибушан, то, великий князю, там закопано пуп землі білої раси.
– Можна договоритися, що й Ісус Христос нам не чужий, – злукавив я.
– Тактаки так… Його зварганив Марусі з Галилеї легінь Омелько, який служив у римлян, і в Палестині стрибнув з нею в гречку. За що й помстилися нам левіти – підсунули відтак обрізаного Бога. Тепер через того Омелька ніяк не вгамуються ошукані Яфетові діти, гамселять одне одного, ще й примовляють: „Так тобі треба, вража кров”. Хоч насправді кров у нас одна…
– Слушно кажеш, Сточнику. Я свого часу не послухав маму, щоб охреститися. А хто хотів – я і моє військо не боронили, тільки глумилися з того. Адже, здається, у першому посланні до корінфян сказав їхній рабин­апостол Саул­Павло: „Віра християнська юродство єсть для арійців”. Мама часто казала: „Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш”. Я на те відповідав: „Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!” Мама вела своєї: „Якщо ти охрестишся, – всі те саме вчинять”. Та я був і залишаюся вірний кумирам на пагорбі.
– Великий князю, ви останній з русичів, який склав собі ціну в двох словах: „Іду на ви”. По вас

читати