Завантажити

Раніше, звище шиї, я не помічав у жінок мого віку підгарля, зважав на інші принади. Зрозуміло, переважно цікавило те, що й усіх чоловіків. Але малопомалу, хоча ні, прояснення сталося раптово, у вічі кинулося найзвабливіше, чим може захопити жінка. Відразу, щиро кажучи, й не второпав, що такий собі пуп’яшок зісподу підборіддя може викликати пал почуттів. Адже здавен уже повелося захоплюватися визначеним і усталеним. Лише, вважається, збочені та хворі мають охоту до потрухи. Невже, тоді подумав, я схибнувся... Ретельно поклав ідентифікуватися, виокремитися, набути чину Дінапра, зрозуміло, підготуватися до наступної цивілізації. Бо чую, бездушне майбутнє ген за рогом шалено мчиться зі швидкістю громіздкого товарного потяга...
Не перший рік приходжу до залізничного переїзду, спостерігаю неподалік шлаґбаума за перпендикулярними пунктирами руху. Сталеві рейки перетинає соша. Туди, сюди снують авта та потяги. Примітно, що водії шосе завжди насторожені в очікуванні, коли ж машиніст електровоза шмигне перед їхнім носом. Тоді вже смугаста жердина плавко піднімається вгору, надає дозвіл аматорам їзди продовжити присталий рух. Така вже діалектика коліс. Я, зрозуміло, не належу ні до profi, ні до аматорів їзди. Уподібнююся радше до Сковороди: ціпок, торбинка за плечима і світ увесь довкола мій. За кілька сажнів – генделик, шинквас і жінка мого віку править там: обручка (либонь заміжня), верткі довгі пальці, – доглянуті нігті, – вправно відпускають товар. Ставна, ледь пухкі засмаглі руки, білий комірець додає лебединій шиї виразності. Проте, глядь, трішечки звище верткого кадика, та манюнька принада найбільше пасує їй. Лащить око, б’є в тім’я мене.
– Ходімо, – запрошую до столика.
– Не можу, – стенає плечима. – Робота.
– Робота не вовк...
– Гаразд. Зачекайте хвильку, – перегодом сіла навпроти.
Слово по слову, тече розмова. „Лише не збивайте мене на манівці, – застерігає. – Чоловік, діти... Дорожу сім’єю”.
– Боже збав... Я з іншого приводу нав’язався.
– Дивно, – наче зашарілася. – Чим ще може зацікавити жінка чужого чоловіка...
– Бачте, я належу до тих, які своїх однолітків уже не поділяють на статі. Що чоловік, що жінка – одне і теж. Еклектика.
Тут вона спідлоба підозріло зиркнула.
– Ніні, ви не про те подумали. Щодо орієнтації, то в мене, як у переважної частини людства.
– Не розумію, – засувалася, мацнула себе по обличчю. – То чим я відмінна?
– Віком... У нашому з вами віці людина нарешті усвідомлює, що таке щастя. Власне, щиро кажучи, коли вас уперше побачив, я насправді вперше побачив себе. Даруйте, як вас звати?
– Ярослава.
– Дуже приємно...
– Не може бути, – щоки рясно вкрилися рум’янцем. – Ярославе, – подала руку. – Мені також приємно...
Проте її покликали до роботи і ми наспіх кивнули одне одному: „До зустрічі”. Закинув я на плече торбинку, взяв у кутку ціпка та неквапом покинув генделик. А на душі тоскно. По один бік дороги людські обійстя, по другий неозорі поля, подекуди гаєчки, ставки та вздовж путівця риплять старі дерева на вітрі. Ноги самі ведуть тебе, думка невпинно працює, раз по раз прислухаєшся до щебету птахів і приязно усміхаєшся соняшному літеплу та пустотливому леготу. Не обтяжений марнотами, простуєш Арійським Простором один і належиш лише собі. Там, розумієш, – підуть інші, прокладуть, устелять шлях до діброви, неподалік озера. Гуртом буде закладена паланка Яжба. Той посад, приблизно, я вже бачу, та ще не смію переступити священний поріг, увійти до господи споганений скороминущим Часом.
Ціпком прокладаю дорогу, неквапом іду. Як завше, ніколи не поспішаю до мети, коли вона того варта. Будь­яка мета лише примана, нажива для здобичі. Варт уваги сам процес. Спостерігати за плином води набагато цікавіше, ніж тупо дивитися на замулений ставок. Особливо зважаю на тиху річку, що котить свої хвилі попри стрімкі кручі та присадисті береги. Річка – одне з нерозгаданих явищ. Онде наближаюся до неї, зворушливий і смирний. У виярку завзятий юнак вправляється рубанком на брунатному одвірку, шмарує до лиску дошку, підганяє, чіпляє на куті шарніри морені двері. Видно, довго вимочував їх. Поблизу жодних ознак, які б виказували, що тут ведеться будівництво. Пустирище. Лишень – довкруж одвірка ворох трісок і кучеряві стружки... Лунко і мило хрускотить під ногами у теслі, напохваті його причандалля та рундучок. А сам він непоказний, невисокого зросту, засмаглий, добре орудує чи то рубанком, чи то долотом, а то й сокирою, пилкою тощо. На моє привітання відклав роботу, змахнув з чола рясні краплі:
– Парко... – потис мені руку. – Сімаргл...
– Сімаргл?!
– Так, я – Сімаргл. А ви, напевно...
– Можливо, я твій батько...
– Цікаво, – спохопився. – Ніколи не думав, що зустрінемось.
– Чому? – зашкребло мене в горлі.
Наразі і я не був готовий до такої зустрічі. Мандрував собі світом і, гадки не мав...
Хоч зрідка прохоплювалося, побіжно. Тепер –
маєш...
– Ви покинули мене, коли я мав лише рік і місяць. Я виріс

читати