Завантажити

малися добре і не хотіли передавати нажите до колгоспної комори і, серед іншого, примусово виїжджати на відбудову шахт Донбасу. Саме тоді у них з владою розпочалася гра в котика і мишки. Полювання на непокірливих. А неподалік, на полонині Менчул, до 1952 року діяла криївка УПА Пригари. Брати Яреми перегодом відійшли від неї та затаїлися на двадцять п’ять років у глибокому підпіллі. Найважче було взимку, коли доводилося спати на снігу, всіляко замітати за собою сліди та, бувало, не роззуватися до Великодня, мов ті вовки, переховувалися від односельців, які сьогодні, приміром, давали їм притулок, а завтра бігли здати їх безпеці. Про те, що Микола та Юрко Яреми нібито одружилися і переїхали на проживання за межі краю, ходила чутка в селі. Та до Києва донесли спритні землячки, що то неправда, таки брати Яреми переховуються найчастіше в Драґові у свого старшого брата Василя. І застраханий Москвою Київ дав прочухана тамтешнім органам безпеки – негайно викрити тих Яремів. Доручили ту справу, зрозуміло, з тутешняків – офіцеру КДБ Іванові Чижмарю. Той узявся за справу серйозно і довів її до кінця. Поставив умову їхньому старшому брату, що якщо здадуться добровільно – нічого їм не буде, вони й так уже відсиділи своє. На що Василь йому кинув: „У вас велика родина, та й у нас не мала”, – тобто відрізав, що око за око, зуб за зуб. А Чижмар своє слово таки підкріпив обіцянкою, коли вийдуть з криївка, їм у сільраді видадуть паспорти. Так і сталося, хоч обласне начальство й вимагало їх арештувати, але в Києві погодилися з Іваном Чижмарем, що брати Яреми вже відсиділи своїх двадцять п’ять років. І справу закрили. Дотепер живуть у Драґові Микола та Юрко Яреми, і житимуть повік, – закінчив свій перший нарисок юнак, одухотворений мужнім вчинком непокірливих братів.
Маляр леліяв Сімаргла, бачив, як той щиро переймався долею краян, як боляче переносив їхні прогріхи. І якось у розмові розповів йому про свого сина. Він, Еммануїл, тепер живе з матір’ю в Ізраїлі: вчинив його Митрофан у Москві, коли навчався в зековці – закладі комуністичних ідей, тоді й познайомився з Сарою, що відтак виїхала з колишнього Союзу до Тель­Авіва. Раніше підтримував з ними зв’язок, а тепер відпала в них обопільна охота. Незабаром Еммануїл отримає ізраїльське громадянство, відбуде військову повинність, здобуде освіту і, можливо, обійматиме високу посаду в Єрусалимі. Тоді й дасть йому щигля, незаконному батькові, – мовляв, аліменти пора виплачувати, я ж виріс без тебе. На те, каже Субота сердито, скрутить йому велику дулю – на, доведи... Твої ДНК мені до дупи... А матір твою я шпокнув без свідків. Вона сама заявила, що тоді, сьомого квітня, перед нею постав Гаврилоекстрасенс, чомусь назвав її Марією і повідав, що в неї народиться хлоп’я. Справді, через два тижні Еммануїла сповили в московському пологовому будинку. Де тепер та драглиста Москва і гнилий Тель­Авів – мені невідомо. Затаївся я подалі від вас, трясе кулаком Митрофан, відображаю нишком свій світ і в любові викохую Сімаргла. То й по всьому. Не цікавить мене більше минуле, хочу раз і назавжди позбутися його, витруїти з пам’яті, розвіяти в жужіль. Ат ні, байстрюк так просто не здасться – невдоволено махає заквацяним перстом маляр...
Хатчину він зрубав у подобі колиби з гострим і стрімким дахом на два поверхи: з привітними та широкими на першому поверсі вікнами, а другий – фронтон – засклений як кружґанок, – для робітні. Золотисті стіни викрашаються павою, а шибки грають перламутром на самому ґруни, посеред квітучої кичери, горнуться до неї то розлогі кущі ліщини, то гінкі букові крони. На першому поверсі: сіни, комора, кухня, світлиця; кручені сходи ведуть на шток, себто на другий поверх, до робітні з кахляним коминком, в якому холодної пори року палахкотіла замріяна ватра. Взимку поблизу кичери ніхто не жив, тож уже після Покрови вони запасалися харчами на півроку. Снігу, бувало, випадало під другий поверх і тоді вдвох вони брали листаті лопати, вправлялися добрих дві години довкола хатчини, щоб розчистити місцину та прокласти стежку до дровітні, а то й до криниці у віддаленому жолобі, коли мало випадало снігу. По Митрю (або зимовому Юрію) налітають у гори перші білі мухи і верхи густо вкриваються мокрим пухом. Тоді для них наставало полегшення від прибульців, які часто відривали маляра і Сімаргла від улюблених справ. Хоч інколи взимку сюди навідувалися відчайдухи на лижах та завзяті мисливці. На Святий Вечір маляр запрошував звеселити їхню оселю колядників і добре їм платив. По Різдві вони з нетерпінням уже чекали на Стрітення, а там уже й весну. На Великдень уперше за півроку сходили в село до церкви святити коровай і писанки, хоч не визнавали теревенів попа. „То все вони вкрали від нас, трохи додали свого і тепер подають як своє”, – попервах заспокоював Індус юнака, коли той не хотів іти до церкви. Їх з цікавістю зустрічали миряни довкруж храму, мов тих інопланетян… На другий день Великодня до них навідувалися гості, точніше сусіди, що їхні вгіддя на кичері межували з Індусовим.

читати