Завантажити

Частувалися, маляр домовлявся: за весну і літо вони доглядатимуть їхню з Сімарглом хатчину (бо знову збираються в подорож), а за те най собі косять і беруть сіно. І до Спаса вони вдвох спокійно мандрували світами.
Маляр сього разу запропонував поїхати до Москви, провідати Ярополка Святославовича, свого старого навчителя. В столиці Росії Сімаргл спершу розгубився від сновигання безлічі машин і людей, а ще його пригнічували високі будинки. В середмісті вони завітали до охайно вбраного сивого чоловіка, який радо запросив їх до покою. Маляр підвів юнака: „Той, що іде за нами”. Ярополк Святославович затримав у руці його долоню: „Невже, Сімаргл...” Обоє прибульців здивовано переглянулися, мовляв, овва, таки так. Ярополк Святославович зміряв юнака з ніг до маківки, приязно мовив: „Тепер я можу з чистим сумлінням повертатися з вами в гори. Час мій у запіллі добіг кінця”. І вже за столом він повідав їм довгу­предовгу про себе (і не лише про себе) історію. Після того, як „у порогах” Куря вбив його батька Святослава, почав княжити в Києві він – Ярополк. Через два роки по тому, намовлений воєводою Свенельдом, Ярополк рушив на волость свого брата Олега: дружинники в борні за Вручий (Овруч), спихнули його з мосту, забили на смерть. І плакав він, і сказав Свенельду: „Дивись, адже ти сього хотів”. І погребли його на пагорбі коло Вручого. Мав Ярополк жону грекиню, – раніше ж була вона черницею, та привів був її отець його Святослав і віддав її за Ярополка, бо гарна вона була з лиця. Коли ж почув його ж найменший брат Володимир у Новгороді про те, що він убив Олега, втік за море. Посадив Ярополк своїх посадників у Новгороді і володів один у Русі. Та недовго панував, років п’ять, Ярополк...
І тут він раптом змахнув сльозу перед Індусом і Сімарглом: „Поборов мене хитрістю Володимир, але не вбив. Ось я – перед вами! Ходімо звідси до гірських джерел”. Утрьох вони повернулися до затишної колиби на кичері, де невзабарі, теплої осені, зранку Ярополк Святославович нездужав і через кілька годин переставився. Як заповідав: прах його передали на ґруни ватрі.
Сімаргл перевів подих, ніжно погладив, як дорогу оздобу, кутий шарнір на дверях, стиха мовив: „Я тепер досяг повноліття і вирішив сам звідати дорогу, без Індуса. Він охоче відпустив мене, та велів перегодом повернутися”.
Звичайно, я не став розповідати Сімарглу, що зараз вертаюся з містечка, куди надумав був повернутися в свою ранню молодість, і наразі немовби ловив його кожне слово. Він захоплено (та вже нудно) товк воду у ступі, а я подумки гайнув... до Шели у ліжко.
Шела появилася в моєму житті років тридцять п’ять тому у Вартовому, непомітному містечку в підгір’ї. Тоді я вперше покинув обрамлені буковим пралісом верховини, невпевнено ступив на рівнину, призвичаючись до мішаних лісів і горбистих краєвидів. У передмісті Вартового в старовинному графському маєтку з розлогим дендропарком, озером і звіринцем навчали лісової справи дітвору з довколишніх країв, переважно гірських. Учорашні напівдикі, малограмотні школярі складали основу навчального закладу з промовистою назвою „Лісова сторожа”. Шела Юхимівна з короткою стрижкою, трохи старша за нас, лише ввійшла до зали: пишна, багряна, висока, тут­таки збила з пантелику юні гірські створіння. Ми роззявлено снували хижими поглядами то на її глибокий виріз, то на повну пазуху, то на великі чорні очі, що переливалися перлами і гейби бісики пускали. Два роки вона захоплено про щось розповідала на парах, пояснювала, розмашисто та лунко писала крейдою на дошці, а тим часом юна братія нишком під партами завзято ялозила свої набубнявілі брості. Вона, можливо, того не помічала, вважала нас за відсталих неандертальців, яким бракує сучасних вітамінів та елементарного виховання. Звичайно, з­поміж сторожців я не пас задніх і собі зазіхав на її пишні принади. Якось у напівтемному кутку коридора випадково натикнувся на неї і несподівано мацнув сторопілу за пах. Спершу вона на мить отетеріла, та враз прийшла до себе, затримала мою руку, стиха мовила: „Двієчнику... Вчитися не хочеш... Гляди”. Кулею я шугнув коридором. „Хана мені”, – кілька днів переживав, що тепер таки виженуть за неуспішність з лісової сторожі. (Шела Юхимівна вже нас не вчила).
Трохи згодом, надвечір я повертався ден­дропарком до гуртожитку, і раптом з густих заростів хтось гукає до альтанки. Вона – насторожена – стоїть біля порталу, наче чимось занепокоєна. „На третьому курсі вчитися легше, чи не так?” – стримано взяла, мов юнка, мої руки. Зрозуміло, мене кинуло в раж, кров ударила в тім’я, насилу кивнув. Вона легенько пригорнула несміливого підлітка до пишних грудей, куйовдить волосся: „Не сердься на мене, двієчнику...” Чую, мій дзьоб хвисьнув угору, надимнув матню, вперся в шво. Міцно, мов у лещатах, обоє здушилися в обіймах. Розжохана – за хвилю вирвалася, поправила зачіску, застібнула сріблястого ґудзика на грудях, щемливо кинула: „Ходімо”. Дорога з поцілунками, фіґлямимиґлями та туркотінням про те та се (ініціатива, звісно йшла від неї) привела

читати