Завантажити

своїми науковими та художніми працями заклав у краї осередок небайдужих до звідання світу і пізнання самих себе. Проте за життя Франко не мав елементарної поваги від своїх земляків, особливо клерикалів, яких вдатно розвінчував у своїх працях. Дотепер у музеїсадибі Франка зберігаються чотири речі, що торкалася рука напівбога: колиска, мисник, дзеркало, стіл і, звісно, безліч часописів, метеликів­книжок. Решта – зрубана натроє хата під дранкою, хоч насправді потрібно під соломою, стодола, „кузня край села”, а начиння, причандали, порохняві борті лише стилізація, відображення тла, середовища, де зіп’явся на ноги і злетів огненний Іван і запалив своїм духом небайдужих у краї, ба навіть по два боки Дніпра. Він розвінчав абсурдність „Біблії”, що також дуже вразило Сімаргла, засудив юдеїв за підступність, дорікнув землячків за байдужість – „моя хата скраю”, хоч сам зіп’явся на ноги край села. Франка цькували всі, як своїх, так чужинці. А він гордо та вперто вибудовував свій світ, напрочуд гармонійний і самобутній, геть не схожий на інші. За що, безумовно, й страждав, як за життя, так і по смерті. Ще дотепер не має спокою його родова садиба, двічі підпалена сусідом, який у стані сп’яніння to get stoned від пожежі. Вразливий і щиросердний Сімаргл не вибачив вітчима Франка за те, що той відмовив своєму, підупалому віком і хворобою, пасинку відкопати на подвір’ї криницю, в яку вдарила блискавка. Хворий артритом письменник – автор безлічі наукових праць і художніх творів, що їх написав більше, ніж усі його землячки разом узяті, звернувся був до вітчима (бо нездужалому приснився сон, якщо відкопає криницю, в якій малим загубив ключ і його розшукає, то вилікує руки та зможе знову писати), дати дозвіл її відкопати. Той порадився з односельцями та відмовив пасербові. Нікому непотрібний, у холодному Львові переставився потому геть знесилений Іван Якович при випадкових людях, у чужій сорочці та в чужій могилі відійшов на той світ. Аж згодом його з почестями переховали, в такий спосіб нібито вшанували вічно живого мертві нащадки. Сімарглові запало в думку й те, що на презентації свого „Мойсея” в Коломиї Франко міг лише читати його, а перегортав тії знамениті сторінки один з його синів. І напевно тому карається Франко мов Прометей, бо відібрав у Саваофа світло, розвінчав підступне християнство, накинуте вдатно жидами затурканим та неотесаним руснакам. А ті й раді чужому, ненавчені своє цінувати.
Сімаргл з Індусом покинули Нагуєвичі з тягарем на серці. Ліворуч розпочиналися похилі відлоги зелених гір і сягали за обрій, праворуч стелилася подекуди горбиста жовтява рівнина. Й справді знаковий край Івана Франка, на межі з перелогом. А посередині квапиться дорога на Самбір. Та вони звернули на Підбуж, у гори, звідки стелиться шлях до колишнього капища Тустань. У розмовах з добрими і привітними бойками маляр намагався вивідати у них – чому так сталося, що колись славне плем’я тепер бідує, в нужді батракує по світу, б’є поклони перед чужинцями та не цінує як слід свій рідний край... Але не почув ствердної відповіді, а таки сам її розв’язав... у сільській церкві. Неділя їх застала в Опаці. Село розкинулося в мальовничій улоговині по бокатих берегах звивистої річки, що туди й сюди міняє своє русло, збирає там і сям потічки в бистре плесо. В дерев’яній церковці лишень розпочалася служба. З хорів заспівали: „Господи помилуй...” Індус пошепки звернув увагу Сімаргла на кілька намальованих знаків у старій церкві, що тепер поширюють їх американський dollar та attributum держави Ізраїль. „Ось, Дикунчику, де собака заритий”. В очах мерехтять шестикутні зірки, піраміди, щось на зразок мінор, не кажучи вже про лики пейсатих і носатих „святих”. Таке враження, вперше здалося Сімарглу, що він опинився в чужому світі, геть відмінному від того, в якому з’явився і зараз перебуває. Тут, гляди, театрально розчинилися „золоті врата” й з іконостасу викотився в лоскотній рясі, тримаючи хреста на грудях, вгодований і червонопикий піп. Народ у церкві порозхапав ураз хоругви, вишикувався в два ряди перед ним та розпочалося назубок вивчене дійство. Ліворуч від ієрея мугикають під ніс чоловіки, праворуч голосять жінки. Той завзято розмахує дзеленькавим кадилом, а звідти чадить густий сопух ладану. Сімарглу вчинилося недобре від набряклого повітря, хотів вийти надвір, та враз усі у затісній церковці, звісно, крім попа, впали на коліна, заступили прохід. Юнак розгубився, та його хутко сіпнув за лікоть Індус, поглядом дав знати, що нехай робить, як він, – одним коліном стане на поміст. Кількаразове биття поклонів Сімаргл ледве витримав і наприкінці служби поклав більше не займатися самокатуванням: заради чого, заради кого – якогось папи римського, що закликав не раз молитися за нього піп. А в його селі, чув, пригадав юнак, ієрей виголошує молитву за московського патріарха. Нарешті дійшло до Сімаргла, що мав на увазі маляр, коли шепнув йому на вухо про ті нашпиговані по церкві знаки. Церква завдяки тим злоякісним символам паразитує, висмоктує з присутніх

читати