Завантажити

гладеньке стегенце, ціджу в тугувату улоговину запашний нектар. Вона смакує ковтками, примовляє: „Забавний ви, ґаздику. Нівроку мольфар”, – ледь підводить голову, глипає краєм ока, як цебеніє з її цеберка золотава цівка та мені до рота. „Не боїшся, – сідаю навпроти в шкіряне крісло, – що твій Саваоф прокляне на чому світ стоїть тебе за такі витівки зі мною?” Повела лукаво бровою: „Та хіба він усе бачать, що виробляють його ж покірні чада. Ніколи старезному за всіма нами не вгледіти, бо розкинуті по всіх усюдах, хіба немає нас в Арктиці та Антарктиді. За мене не переймайся, ліпше скажи, чи сам не боїшся, що твій (тут вона хмикнула) Господь Бог візьме та відлупцює по дупі, яка завзято гоцалася на жидівській спині, спині того народу, що християнський Господь Бог визнав за обраний?” –
не зводить хитрого погляду з мене, чекає, що на те відповім. „Бачиш, сила наша не в Богові, а Бога в нас. Він такий, як і ми. Адже як віримо, так нам і ведеться”, – зопалу випалив. Ураз підібгала під себе ноги, звела вперед правицю: „Ритор! Куди тому Троцькому”, – кпинить. „Ах, ти – проява, – буцімто відбиваю товченики. – Троцький не „той”, а ваш, – закидаю гладенькі литки собі на плечі. – Буде тобі зараз і Троцький, і ритор”, – розчахую в боки кормила, пристрасно стерную. Правлю тою чайкою в розбурханому морі, що аж хитає облавком тудисюди. Схлипує в пориві сердега. „Тримайся, пташко, до Кафи ще далеченько”, – наставляю в шаленому ритмі. Міцно стою на galer’i, а вона десь там на споді, і наче долинає з ’t ruim невільничий плач: „Я знемагаю, сил більше не маю. Вгамуйся, коханий...” А розбурхані хвилі знають своє, не стихають, а ще більше нуртують, збуджують хіть, і несуть обидвох по шаленому морю до незвіданих досі п’янких берегів. І нарешті прибили нас у тиху пристань ОсоняМану­Морське Око. Обидвоє, мов покручене дерево, проспали в тісному фотелі невідомо скільки.
Нарешті, чую, ворушиться любка під пахвою, схвильовано запитує: „Ґаздо, куди нас занесло?” – водить поглядом по немовби своїй кімнаті та не йме віри, що саме так. Гляди... Простора теплиця з водоспадом і... свіже літепло лащить ліани та сипкий пісок на березі голубого плеса. Шела заворожено підвелася, обачно занурила ногу: „Вода... Справжня вода”, – на радощах пірнула. Пливе на спині, знехотя гребе на той бік, раює в не сквапному русі. Збуджує мою невсипущу хіть. Пірнаю навздогін і крізь кришталевочисту блакить розглядаю пишні сідниці. Злегка колишуться, мов напнутий ятір. Запустив межи них лабету, чую, борсаються врізнобіч, труться об руку. Нарешті ми дісталися берега. Голова любки на сухому, коліна у воді, я верхи поганяю русалку. Піддає, верещить від утіхи: „Глибше... Ох! Ще глибше... Ах! Мій солодкий!.. Ой!” З роз’ятреного війстя несамохіть долинув пронизливий гул... Коліна її враз підкосилися, я невтямки звалився обабіч: „Що стряслося?” Насилу проказала: „Не можу більше”, – ниць остигає, мотає головою на піску, раз по раз хлюпне ногою по воді. Тоді – глядь – хвицнуть любо в боки тугі стегенця і знову збурюють мою ненаситну хіть. Кажу на те: „Нехай інша посприяє тобі”. Замешкалася: „Добре... Лише, де її взяти?” – „Стривай, а та жінка, яку зустрів уранці на порозі твого будинку...” – „Аа... Калі. Моя сусідка. Знає собі ціну. Вдова вояка розколотої армії. Родом з­за Уралу. Допомагає мені по господарстві, має з того заробіток, – насторожилася. – Вона – Норовлива Азія, інколи так кепкую з неї. Сумніваюся, що піде на твої придибенції. Хоч можна спробувати,” – запалилася бажанням і вже телефонує: „Калі, привіт. Осінь надворі, а в мене рай. Прихопи з собою добрий настрій і гайда сюди... Що? Гаразд. Чекаємо... Я і мій колишній учень”.
Хутко прибрали вдвох простору теплицю з водоспадом і... свіже літепло продовжує лащити, здається нам, ліани та сипкий пісок на березі голубого плеса. Я одягнувся. Шела нашвидку поправила розпатлане кар?, золотий ланцюжок з ікоркою поміняла на рожеві коралі та гірчичну туніку на синюватий пеньюар, вирізнила талію гаптованою тасьмою. Крутнулася хвацько на шпильках: „Побачимо, чия візьме!” – третій couvert вправно розставляє на заставленому наїдками та пляшкою столі. Калі не забарилася, і вже з порога вразила, особливо Шелу, своєю присутністю. Чорні bottes fortes, breeches обтягують її стрункі ноги та втягнутий пах, тонкий стан обперізує широченький пасок з обцвяхованою пряжкою, білу сорочку з закачаними манжетами доповнює широкий креповий бант. Шия видовжена, чорні густі пасма застеляють її плечі, ще й змійками спадають на гостроликі перса. Таки й справді... Норовлива Азія водить очима з­під чорних брів, мерщій, бачу, усвідомлює, куди потрапила та що від неї хочуть... Молодичка невисокого зросту, десь мого віку. „Калі, – подає руку для знайомства і наче тупить очі. – Шела Юхимівна розповідала багато про вас”, – переводить збентежений погляд на господиню. Хазяйка на те не зважає, заповзятливо метляє пишними цицями, що безсоромно прозирають з вуалі, викликають у Калі жіночу цікавість і, звісно, приспану хіть. Уже трішечки хмільні та

читати