Завантажити

тихої річки, не чує і не бачить, як на світанку нуртують по небі невсипущі зірки, гніздяться роями в сріберних сузір’ях. Я, спокійний за сина, знову переводжу погляд у… Шелині покої.
Гляди, а вони задерли голови, гнуться білими вербами перед картиною. Запитує пустотливо Калі: „Шелочко, невже, – киває на „Викрадення Європи”, – за натурницю була ти? Та краля верхи дуже схожа на тебе”. Потішена хазяйка пригорнула любку до себе: „Дурненька, не личить мені бути Європою. Тим паче, що її й не було. То вигадка наївних греків. А втім, одна я варта більшого, ніж та білявка і впертий русий бик, – сягнула, бачу, любку поміж ноги. – Радше я – бджолина матка, – мастурбує Норовливу Азію і сама себе. – На мій поклик миттю злітається рій”, – увійшла в раж, навколішки примостилася поміж округлих валунів, язиком намагається звідти так і сяк якщо не виколупати, то хоча б ужалити заборонений плід. Калі в нестямі уявила себе биком, навприсядки подибала до води, за нею й Шела. Шубовснули обоє в плесо. Шела загонисто ногу закинула на спину Калі, забралася верхи, навшпиньки сягає дна, куйовдить у любки волосся, мов забавляється віжками, каже до мене: „Нівроку бик, любий ґаздику. Заради тільки вас уособлюся в Божу полонянку, щоб утихомирити гнів ваш проти злодіянь наших”.
Я ніяк не навтішаюся побаченим, як в одне зціпилися двоє жінок. Але, кажу собі, доволі лишень споглядати захоплююче дійство, пора й собі збацати одну з головних ролей. Шела верхи пливе на Калі, я тим часом бреду до них, примощуюся до норовливих сідниць і запускаю свого загонистого блазня в тугі азійські глибини, чіпко вчепившись за її боки. Калі враз оговталася, тут таки, не вагаючись, скинула з себе осоружний тягар, умах беркицьнулася і, мов та загребуща каракатиця, молюском обвила мене. Зараз уже Шела у воді, горнеться до нас, неначе підставляє свою спину замість любовного ложа. Хоч мерщій хапайся за вуглину та накинь шкіц на облавку – „Спрут в обіймах каракатиць”. Хто де з ким – спробуй зараз розібратися. Тільки, чую, раз по раз долинає в гучному чалапанні та плюскотінні протяжне розморене охання. Нарешті я вибився з сил, немовби рибалка після бурі виволік шаланди на сухе. Мокрі, витіпані, любки дружно дали хропака. Звичайно, також і я біля них окунів ловлю. Десь через півгодини обоє прокинулися, навпочіпки –
тсс (!), щоб ґазду не потривожити – заворожено стали наді мною, мов відьмачки над цвітом папороті, лащаться, цьомкають одна одну, підставляють цицьку, навколішки зводять догори складені долоні, щось промовлять до себе. Таїна жіночого щастя! Не смію їх тривожити. Най упокоряться змучені після карколомних забав. Обоє легочуть молитву: „Господи, таки справді Ти є на світі. Сильніший за Саваофа, Будду, Христа та Аллаха, Ти Яжбо, а він же – наш пан і господар. І тільки Яжбо – справжнє втілення Твоє. Не віримо тепер нікому і в нікого, лише в те, що заклав і породив у нас Яжбо. Любий ґаздик сього багатющого на вічність краю. Краю на ймення Арійський Простір. І тільки ті, хто щиро і безкорисливо береже незахаяну від скверни душу, позбувся віковічної лжі, не побивається за статками, радіє світлій днині і тішиться соняшному пломінню, заодно дарує іншим часточку свого тепла, тільки ті досягнуть щасливого перевтілення або набудуть образу Яжба в Арійському Просторі. Позаяк, як відомо, смерть – лише ступінь переходу в інше життя, яко вода поміж берегами. Тут нам бути повік”, – відтак обоє підвелися, нишком накинули на себе халамиди, Шела з полички взяла album „Paul Gauguin”, розглядають яскраві малюнки з острівного раю. Калі зніяковіло каже: „Ґоґен виявляється француз. Я гадала, що він англієць. Моем свого часу збив мене з пантелику, коли прочитала його „Місяць і мідяки” про сього художника”. Посміхнулася Шела: „Ґоґен ще й письменник. Дам тобі його прочитати”.
А я лежу, дрімаю і ледве чую жіночі судження про літературу, мистецтво та їхніх скромних ґаздів, які неустанно окультурюють бур’ян на своїх невеличких угіддях. Вдень і вночі заповзятливо викладаються – рядком, мазком лягає, мов по нотах, їхній несусвітний задум на білість полотна, буває, що й кілька разів його виправляють, уточнюють, а то й знищують, лише б після всього довести самому собі, що ти на щось здатний. Тут обоє враз обірвали розмову, Шела з Калі похопилися, зиркнула одна на одну, відтак на мене, окинули оком кімнату, махом стягнули з себе халамиди, вбралися, як і належить порядним паням. Поважно вмостилися за сервірований столик, закинули ногу на ногу, гортають ґламурний journal. Гляди, сидять, як ті непорочні мироносиці, любки Христа, наче й забули про мене. Кигикнув я, підвівся, голий­голісінький, чересло у мене телімбається, мов язик дзвону – навпроти причепурені Шела в барвистій розкішній сукні та Калі з бантом у білій кофтинці зашаріло ховають очі.
– Дівчата, невже щось в лісі здохло, доки я спав? – удавано киваю на їхнє вбрання. – Годину тому ви начебто були одні, а зараз іншими стали…
– Ґаздику любий, – Калі несміливо глипнула на лутку. – Та квітка справжня, чи, може…

читати