Завантажити

мене. Повертаюся до будинку, де чекає на мене жінка з далекої юності. Та вже сміливо підійшов, натис мокру клямку: рипнула хвіртка, глядь, запримітив, як у вікні війнула фіранка. В ґанку сквапно зустрівся з вродливою незнайомкою, чемно кивнула мені на сходи: „Туди… Туди…На другий поверх. І замкніть двері”, – кивнула на ключ, миттєво зникла.
Шелі Юхимівні я приготував на подарунок коника в картонній торбинці, так що легко, з капелюхом у руці, піднявся крученими сходами. В покоїку скинув верхній одяг та тихо постукав. Двері плавко відчинилися. Я ввійшов до просторої зали. На застеленому ліжку напівлежма грає вона чорними перлами, в гірчичній туніці. Багряна, жагуча і можна. Наче каже: „То як, готовий пірнути за мною в глибінь окаянну?” З безодньої пазухи, мов глибокої печі, хтиво випинаються рум’яні колобки, ладні, гляди, випорснути разом з жаринками назовні. Лляний серпанок оповиває хибкий стан і опуклі борті спокусливих стегон. Уся вона палає, мов розпечена черінь. Ач, ні, кажу собі: „Спрожогу не буде діла, кумасю. Розтягну задоволення”. Й викидаю коника, заготовлений трюк. Через сервірований столик подаю капелюх, вона замешкалася, ледь підводиться, і бере з крисані чорну, обцяцьковану ластовинням орхідею в кришталевому вазончику. Не йме віри, то заворожено глипає на живу квітку, то на мене, хоче щось сказати, стає на ноги, нарешті пошепки мовила: „Мастак. Я не чекала такого від тебе, двієчнику”. Чую, що беру гору над її величчю, колись магічною, спроквола кажу: „Я не дарую мертвих і вирощених у неволі квітів”. А вона зворушено кладе на лутку вазончик, кидається в обійми: „Ти сильний, опришку”, – несамовито треться набубнявілими пипками, заціловує масними устами. Стримую себе. Не раз окульбачений в любощах. Звільняю її від одежини і милуюся пухнастими овалами кульбаб у пурпуровій паволоці. Хтивим пупком... Талію обперізує такого ж кольору корсет, кидаються у вічі барвисті підв’язки з космацьким узором і... вицифрувану звабу ніг обтягують багряні сітчасті панчохи. Осикою тремтить напружене тіло. Чорні очі її нестримно волають: „На, бери мене, клятий опришку!” Раптом рішуче стає проти мене навколішки, розпанахує розбухле забрало, тендітними, пещеними пальцями заганяє під саме піднебіння навершню сполоханого стрижня. Раюю над упокореною і щасливою любкою. Чую, сніп вогню вирвався з мене в її ненаситне жерло. Смачно облизує губи, захоплено, мов уперше спробувала морозиво, млосно протягла: „Ні крапельки не лишила, солодкий”. Знеможено розвалююся в бездонному фотелі, а вона, пишна, пуделем звивається біля моїх ніг, стягає ногавиці: „Сідай, погоцайся на мені”, – підставляє спину, виставивши вгору налощені і розкішні сідниці, та такі соковиті, мов достиглі дині, що, зрозуміло, я не стримався і спрожогу засатарив голоблю в тугуватий ятір. „Ох, ах”, – сласно протягує в нестямі. Мені лише сього й треба, завзято гарую на ґруни, а вона, можна й ефектна, наразі кволо втрачає наснагу, перегодом розпласталася хрестом на ведмежій шкурі. Чую, задрімала. Що не кажіть, а чоловік не рівня жінці. Вона таки штука! Протилежне його відображенню. Хоч умри трансвестите, та ніколи не набудеш справжніх жіночих ознак. Онде лежить долілиць умиротворена любка, багряний хлястик вп’явся під лопатки, стискає й так розпластані груди, що збуджували не одного хлопчиська (не кажучи вже про чоловіків), а тугий продовгастий стан, який плавко переходить у стрункі гладесенькі стегна, також безліч разів манив пожадливі погляди ненаситних самців. Манюнька родимка на попі. А як пасує їй корсет, гуцульські підв’язки та спокусливі панчохи! Шия, її тендітна шия... Золотий ланцюжок в’ється змійкою довкола неї, грає діамантом ікринка. Розпатлане кар? приховує від мене сонне обличчя. Дрімка охопила її, мою впокорену Шелочку. Тепер, як прокинеться, побачить іншого, та не мене. Хоч, безумовно, то буду саме я, цілком відмінний од вчорашнього сторожця.
Знічев’я, поки вона дрімає, натягаю її гірчичну, напахану туніку, і чую п’янкий аромат субтропічного митра, наразі кидається у вічі мінора в кутку та по стінах картини з кубічними формами: наче я в закоркованій пляшці… мутно бачу на ведмежій шкурі розпластану Шелу. Тільки зараз укмітив за вічнозеленим фасадом з кімнатних рослин jacuzzi і душову кабінку. Мерщій скидаю з себе жіночі лахи, жбурляю в куток. Ох! Легко зітхаю. Вона млосно розклепила повіки, грайливо ховає очі, повернула до мене голову, ледь чутно запитує: „Ти тут?” – чорні перла знову іскряться. Неохоче ворухнула здобним окрайцем рамена, в яке втялася шовкова стьожка, повернулася на бік: „Ходи сюди, – простягнула руку. – Звільни мої груди з полону”. Гоголем нахиляюся, куйовджу її розпатлані кудли, гладжу шию, вона тим часом бере в долоню моє звисле гроно, неквапно мне, мов перетирає грудки сиру, замріяно вуркоче: „Виявляється, елітні сорти винограду можна вивести й у холодних полонинах”, – чмокає підупалого уда, сприяє мені звільнити її роз’ятрені перса, стає поволі на одне, потому на друге коліно, а вони, ті пурхотливі циці, так і

читати