Завантажити

наснагу, розладнує вроджену свідомість, б’є в саме тім’ячко, позбавляє мирян зв’язку з найвищими силами. „Клята зараза, – вилаявся на порозі, замість того, щоб тричі перехреститися, розгніваний Індус. – Вони добре спланували розігране дійство. Лишень поглянь, як уміло злі сили деруть лико з ошуканих. Останню копійку бабця в церкві віддає ситому кнурові. То все – добре продумана робота левітів і їхніх поплічників, а саме – наших кревнячків, які лишень те й знають, аби в’їхати в рай на чужому горбі. Та пощади нікому не буде. За все потрібно платити – хоч готівкою, хоч безготівково. Там, – кивнув угору, – рахують не статки твої, а вчинки”.
Простуючи селом, Індус звернув увагу Сімаргла на свіжі скляні каплички з вмонтованими дівами Маріями, що майже через подвір’я побожно скніли біля хвірток. „Тут люди вірять у чудо, лишень не в себе, – пошкрібся за вухом збентежений Індус. – Християнство відібрало в людини віру в себе і поставило її на коліна перед розпукою. Така релігія на руку махлярам”. Юнак пожадливо вбирав у себе почуте та побачене, вибудовував подумки світ ірреального. Світ первісної природи та сутніх реалій. „Індусе, а його можна змінити”, – звернувся до замисленого маляра. „Що?” – той одразу не второпав... „Нинішній світ,” – обережно кинув посеред дороги. Індус зупинився, з теплою посмішкою подав руку: „Певно, що так. Нехай здійсниться твій задум”. І Сімаргл, окрилений напутнім словом, ще легше та завзятіше долав шлях через Східницю, чи то пак Золоту Баню до Тустані. Донедавна про те селище мало хто знав, хоч згадується в історичних джерелах середньовіччя. Тут видобували сіль і постачали її через перевал у придунайські країни. Потому той промисел занепав, і Золоту Баню, що давала тутешній знаті прибутки, перейменували в Східницю, напевне, через її розташування. Недавно тут жив у злиднях і відчував на собі глум односельців Омелян Стоцький, який, замість того, щоб порпатися в землі, відшуковував день у день і брав з довколишніх криниць проби цілющої води, надсилав їх до Москви та Києва, аби столичні метри з сантиметрами визнали її, ту цілющу воду, лікувальною. Та лише тепер тут широко розпочато будівництво санаторно­курортних отелів­мотелів світового рівня. А втім, розбиті дороги псують картину на тлі справді райського куточка в долині. А що вже казати про геть битурозбиту дорогу в гори, вибоїна на вибоїні, та все ’дно пересуваються нею сотні повозів з охочими побачити ту славнозвісну Тустань, що таїть на своїх стрімких і сірих скелях у затишному міжгір’ї нерозгадані знаки прадавнього капища. Кам’яний звід, подекуди порослий хирлявими деревцями, вражає своєю величчю та неповторністю. Попід кам’яними вежами колись стелився той соляний шлях за перевал. Вузеньким пішником Індус і Сімаргл дісталися на горі до трохи ширшої пробоїни в скелі, що правила колись за браму. Збереглися видовбані пази в кам’яних стінах, кілька печер і зашифровані знаки на скалі, що наводять на думку – їм колись поклонялися волхви. Знаки надто близькі до арійських символів часів Сколота. Потому, коли в краї запанувало християнство та місцева знать захопилася накопиченням статків, а саме – виїла з Тустані волхвів і посадила там своїх найманців охороняти соляний шлях та брати з купців мито, занепало капище, заодно й край. Писоголовці, ляхи, шваби, жиди перегодом засіли Бойківщину, і дотепер правлять тутешняками. Неподалік, у Бориславі, майже на кожному подвір’ї видобувають нафту, та ні сирець, ні вироби з нього не належать законним ґаздам, а спритним ділкам, які не мають нічого спільного з бойками. Зате тутешняки сумлінно, вже тисяча років, вірують у спасителя, що на віслюкові завітає нарешті й до них з Єрусалима, покарає їх, а жінок їхніх ощасливить своїм обрізаним череслом. Нинішні чоловіки вже не годні постояти за себе, викинути вперед десницю та заявити перед усім світом: „Я ж бо Бог, а Бог – Яжбо”. То заскладно для них, немічних і податливих перед чужинцями та й перед своїми ж перешиванцями. Веде думку Індус і поділився нею з юнаком. „Я згоден, – кивнув Сімаргл. – Чоловіче тут майже втрачено, переважає жіноче. Мужність одійшла з вояками УПА в могилу й замість неї порядкує слабкість. По селах та містечках з ранку до вечора швендяють у тумані п’яниці, наркомани та примари без кола і двора. Триває сплановане знищення народу. Може й добре... Натомість збережуться стійкі й непохитні”, – закінчив юнак.
Подорожі по горах намарне не минули для Сімаргла. Він звідав праотчину білих горватів, пізнав її минуле, розгадав суще та трішечки заглянув у будучність. Індус прищеплював йому любов до знань, спрямовував думки в потрібне русло, вів тривалі розмови про біле і чорне, глибоке і високе, нице і шляхетне. Наступного року, на початку літа, взяв юнака в тривалу мандрівку по фортецях Хотина, Кам’янця, Меджибіжа. В Летичеві на березі мальовничої річки Сімаргла від побаченого осягло натхнення:

ПОДІЛЛЯ

– Тут польські креси ще не скресли,
Хоч в бронзі й вилитий Устим.
Тут в чорноземах скніють жезли
Й кістки зажерливих

читати