Завантажити

у барлозі, доглянутий ведмедицею. Потому вже в селі розповіли про вас та мою давно покійну маму. Щодо вас як рідного мого батька мені в лоба ніхто не казав, лише натяками, мовляв, у вас з мамою були тісні стосунки, – шпарко зиркнув на мене.
– Було, Сімаргле... Не моя в тому вина, що запроторили мене до буцегарні за нібито, – я вбив твою маму. Відтак суд переглянув справу і визнав, що вона померла у родах своєю смертю. Та повертатися в село я вже не мав охоти, сам розумієш чому... Запопадливі землячки жадали розправи наді мною. Що стосується тебе як законного мого сина, то я й тепер ще твердо не впевнений – чий ти насправді? Повір, я не виправдовуюся, а кажу так, як є. Там, у холодній, я втратив будьяке зацікавлення до минулого, навскіс перекреслив, викинув його з голови. Не марудить мене більше те, що було, ба навіть те, що буде. Живу нинішнім. Надокучило безліч разів навертатися в минуле, дурником заглядати в будучність.
– Старієте, – він прохопився, й одразу вибачився.
– Що правда, то правда. Роки беруть своє. Колись про свій вік я не думав.
– Не ображайтеся, – несміливо подав руку. – Ще раз вибачте. Я таки вірю, чую, що саме ви мій законний батько. Про те мені багато разів натякала Маріка Петрова... пам’ятаєте її? Вона вже не колотить розумом, утихомирилася, часто розповідала про вас і мою маму. Тепер про вас обидвох у селі вже рідко згадують, і її не помічають, дурну Маріку, ба навіть сусід сусіда уникає, а що вже казати про мене, геть чужого, викоханого у барлозі ведмедицею. Дикунище... Стороняться мене.
– Смійся з того, – плеснув його по плечу. – Сторонилися й мене, коли я жив там сам, у заріччі. Тоді й познайомився з твоєю мамою. Ніколи не зважай на людські пересуди. То лишень шкодить здоров’ю. Переймайся більше собою, – й погляд мій упав на двері. – Що задумав? – кивнув на них.
– Аа, – ніжно погладив край одвірка. – Спершу на них, – упевнено постукав по две­рях, – я переберуся на той берег, – хвацько махнув у бік річки, – а там... побачимо... – вельми зацікав мене своїм утаємниченим задумом.
– Не боїшся хтивої води, – кивнув я на мінливі крила плеса.
– Хм... Вода цупкіша за тверджу.
Слово по слову, ми зайшли у довгу казку. Сімаргл, виявляється, до семи років ріс у барлозі, ведмедиця піклувалася ним, а відтак, уже стара та немічна, сконала, і він сам відправився в село. Там неборака сприйняли за пришелепуватого, ба навіть хотіли віддати до божевільні, та змилостивився над ним тамтешній маляр, який жив сам­один, узяв до себе за підручного, радше просто так, пожалів дикунища. Маляр на прізвисько Індус (за метрикою Митрофан Субота) кілька років тому повернувся в село, здається, з Москви, де мешкав тривалий час, оселився на материзні, зрубав непогану хатчину для своїх студій. Індус уникав односельців, хоч вони запобігали перед ним: багаті вчащали до робітні замовити картину, базіки поточити ляси. Та він зрідка брався за квачик як ремісник, а працював з охоти. Таке прізвисько причепилося за ним через те, що віддавав перевагу буддизму, зневажливо ставився до християнства. Лаяв на чому світ стоїть попів, жидів і всю ту наволоч, що вправляється берилом замість чепіг. Одне слово, Митрофана Суботу тепер в очі та в потилицю прозивали Індусом, а він на те не зважав, лишень інколи наголошував, що індус є індус, а я – прикладав руку до серця – арієць. Але його переконання нікого не цікавило, бо в селі ніхто щиро і твердо не сповідував жодних переконань, а скнів абияк, про так, як усі, згідно усталених норм. Коли на вулиці появився семирічний озвірілий хлопчисько, з якого глумилися на всі лади, він захистив сирохмана, пригорнув до себе, кивнув у бік кривляк: „Дикунчику, тримайся за мене. Вони далекі від досконалості. Нічого не годні тобі вчинити, – взяв побатьківськи за руку, спроквола мовив. – Там, десь у світах, і мій син блукає без мене”. В хатчині маляра Сімарглу велося добре. Він малопомалу призвичаївся до людської оселі, харчів, ватри в коминку, запахів красил і шурхотливої постелі. Маляр навчив його не тільки розмовляти, висловлювати свої думки образно, а й переконливо. „Ніколи не бери за правило те, що вже є, а вибудовуй свої закони. Вони вагоміші за інші”, – напучував Індус, уважно кладучи фарбу на ґрунтовку. Він навчив його також тримати ложку і пером виводити аз буки веди... „Кожна літера таїть у собі сукупність одного материка. Дорожи ними, – научав, а до школи його не віддав. – Там ти втратиш себе. Ліпше тобі буде коло мене”. Перегодом він з наплічником і мольбертом брав Сімаргла з собою в гори на pleine aire і в тривалі мандрівки. Одного разу, наприкінці літа, вони перемахнули через перевал і опинилися неподалік Дрогобича, звідки рукою подати до Нагуєвичів. Тут, на хуторі Слобода, Сімаргл захопився творчістю і кредом Івана Франка, його переконанням і непоступливістю. Шкода тоді стало йому Івасика, який спершу залишився без батька, а відтак і мами. Обдарований Іван однак не впав у розпуку, що найбільше вразило Сімаргла, а здобув освіту, вивчив чотирнадцять мов і

читати