Завантажити

зручними дорожніми сумками. Тоді сходилася в зазначений час бригада на автобусну зупинку, кожного з нас проводжали сім’ї з галасливими дітьми та бувало й гармошкою. Хтось із жінок втирав сльозу, чоловіки на те під’юджували один другого: „Плаче, доки ти тут”. Сором’язливо, на людях пари цілувалися, жінки з дітьми вслід автобуса надмірно махали руками. То було колись, а тепер одним­один збираюся в дорогу.
Красна весна, хіба що, зараз виряджає мене. Яскрава зелень і білий цвіт буяє довкола. Першим автобусом їду звивистою дорогою в район, крізь шибку розглядаю села в ранковій імлі, круті облази вздовж узбіччя, що помалу спадають в долину, набагато ширшу від міжгір’я. Тут гори наче проступаються низові, віддаляються то в один, то в другий бік, маліють, рівним пониззям автобус їде попри румунський кордон, загороджений дротяною сіткою, через що Тиса недоступна місцевим жителям, ніби пливе від нас за ґратами. На тому боці річки видніються села, кажуть, там мешкають наші ж люди, українці, але через дурну політику Сталіна з його поділом кордонів вони за одну ніч опинилися в іншій державі, змушені тепер автохтони вважатися нацменшиною.
У непоказному брудному райцентрі подекуди вибоїста бруківка переходить у потрісканий, латаний­перелатаний асфальт, на вулицях повно циганоти й мадярів, тут уже відсутня цільність руського духу: над черепицями кількаповерхових будинків видніються то тут, то там шпилі кірхи та костелів, денеде кидаються у вічі написи латинкою, перехожі белькочуть кожен посвоєму, хоч переважає місцева говірка українців. У залі залізничної станції також нечисто, вищерблена керамічна підлога та повідламувані лавиці ще раз засвідчують убогість і свинство тутешніх пасажирів. А що вже казати про дизельпотяг: давно відслужив своє, ледве рухається по розбитій колії, дивно, як її ще не розібрали місцеві бізнесовці та не продали за кордон, аби придбати відтак сучасні експреси з електродвигунами на магнітних подушках. Хоч грошовиті в громадському транспорті не їздять, і вітчизняний торговець­міняйло більше печеться своїм пузом, аніж суспільством. Дизель­потяг лишень прибув на одну з двох колій місцевої станції. Дизель­потяг через його неоковирність і допотопність іще прозивають „цуравий шпор”, що з тутешньої говірки перекладається як продірявлена стара груба: більше димить, чим гріє. Обшиті залізним листом двері з грюкотом і скреготом якосьтаки розсуваються в пази, з тамбура з поверх строкатої гурьми хтось на витягнутих руках тримає велосипед, ящики з живою птицею, клунки, пакунки, оберемки квітів у відрах з водою. Шум, гам, тиснуть одні одних, штовхають, а назустріч інші пхаються, не дають вільно вийти. Штурмом, навперейми протискаюся і я у вагон, біля вікна мерщій займаю місце. Тут ніхто не зважає ні на кого: хворого, немічного, старого. Кожен працює ліктями й нахабством, а ще відламає вам таку лайку, що вуха в’януть.
Лишень умістився, коли біля вуха мого щось як загупає – то попадя заповзятливо стукає в шибку, навдибки підплигує на пероні, відчайдушно махає руками, Хутчій натискаю на клямку, відчиняю вікно, вона тицькає мені в жменю пачку від сірників, поспіхом каже:
– Там – то, що згодиться тобі на прожиток.
„Цуравий шпор” загарчав, струсонувся, помалу рушив. Я встиг подякувати любці, на ходу відвітився. Дизель­потяг пливе­колишеться сталевим полотном. Попереду – чотири години маразму, повільної їзди в затхлому вагоні, до вузлової станції Батєво, де вже пересяду в купе іншого потяга. А поки що „цуравий шпор” хилитається любим мені Мараморошем – куточком Закарпаття з географічним центром Європи. Тут моя батьківщина. Звідси я не перший рік виїжджаю в світи, сюди щоразу повертаюся з хвилюванням. Нестямно люблю свій рідний край. Ніякі інші куточки на планеті мене так не приваблюють, як Верховина. Мараморош вбирає в себе більше гір, проте й низом стелиться, через що Верховина – мій заповітний куток, а діл не вабить серце. Зараз думками я там, у горах, які вже ледве мріють на обрії, віддаляються перед кордоном з Угорщиною. Тут уже переважно розмовляють помадярськи й раніше цвітуть сади та достигає городина, тут нямиші12 гордо називають себе:
„Я є мадяр з дідапрадіда”. Насправді – то не так, бо як засвідчують численні хроніки, після навали сюди мадярів, тривалого ними насильства, тутешні русини змирилися з окупацією та пристали на умови Стефанськоі корони, зреклися пращурів, а хто не хотів коритися – перебрався від загарбників в недоступні гори. Виграли ті і другі: нямиші тепер хоснують придатні для обробітку землі, а відчайдушні їздять у пошуках роботи по всьому світу, твердо бережуть світогляд батьків і дідів.
Напроти мене двоє на вигляд старців розмовляють нарочито голосно, твердить один другому постулати з „Біблії”, заохочують і мене до розмови. Довідуюся, що обоє: сектанти церкви якогось там дня, зараз їдуть на збори до своїх „братів і сестер”, обережно вивідують моє ставлення до попів і православ’я. Зрозумів їхнє бажання:
– Мене вже не цікавить Ісус Христос і його апостоли.

читати