Завантажити

I

ЛЮБОВ I ЛЮБОЩI НАТХНЕННЯ

За селом, край гори, принишк у вільхах старий млин. Іще недавно тут було валило – валяли зужиті джерги1, повертали їм охвітнього вигляду. Тепер віє пусткою з­за ріки, не чути людського гомону, не видніються між деревами розвішані на жердках сушитися барвисті коци. Круглою сиротиною тужить одиноко почорніле колесо, не ллється на його лопатки бурхлива вода, обминає замулені лотоки, наче цурається старого корчака, що відслужив своє. Нікого не цікавить ані млин, ані валило, ба навіть мальовничий закуток у заріччі. По той бік річки біжить уздовж берега дорога, поглинає час, ніколи і вгору глянути переобтяженим справами перехожим, які врядигоди кинуть оком на затаєне у вільхах румовище. Шкода мені стало того старого осідку з кількома десятинами землі; на днях я придбав його в одного ґазди за так, після недавньої повені... Тепер я власник старожитності. Звичайно, мій вчинок потрактували в селі порізному, кожен на свій лад, а я маю втіху. Невдовзі про мою куплю забули, а там і про мене. Тож я наче є, і мене немає. Живу відлюдником у заріччі, збоку від дороги і гірського поселення. Трохи впорядкував оселю, зрубану навпіл хатину. В сінях покоїться млинарське начиння, а в горниці проживаю.
Першої ночі, коли переселився сюди, розбудив мене ледвесенький стукіт у шибку. Спросоння я трохи розгубився, нерішуче вийшов на поріг і побачив на березі статечну жінку з розпущеним довгим волоссям, майже голу. Вона покликала мене рукою, зручно мостячись на припнутій колоді, її ноги і стан застеляла темна вода, тільки звище поперека осявало жіночі принади місячне сяйво. Ввічливо привіталася:
– Давненько мій спокій ніхто не тривожив, – стримано повела бровою, грайливо заплітаючи кіску.
Гмикнув я од тої яскравої вроди, чуда з чудес, що засліпило б навіть полудавого, ледве оговтався:
– Таки недарма я осів тут, – набрав хвацького вигляду.
– Ще рано вам робити якісь висновки, – мружить око. – Тільки півночі поспали на новому місці. Хто його зна, що буде завтра.
Її невимушена зверхність остудила в мені пристрасть, принукала вести розважливо мову. Проте зваби чарівної жінки я пожирав­таки потай очима:
– Скажіть, хто ви?
– Я... – сперлася ліктем на колоду; раптом місяць щез у хмарах. – Берегиня, – настигла хвиля, вкрила її срамоту. Знову сяє у небі повня. – Чули про таку?
– Так... Але я іншою вас уявляв, – милуюся красою.
– Іншою... – посміхнулася кутиками вуст. – Можливо...
Я чув і читав про Берегиню, а тут на власні очі бачу її, любуюся її вродою, ловлю кожне слово її. Жінка напродиво ставна, неупереджена в розмові зі мною, знає собі ціну. Тільки не підпускає близько до себе мене, порухом руки зупинила:
– Не підходьте, – насторожилася, коли я ступив крок. – Я можу зурочити вас.
Оте її „зурочити” прошило мене наскрізь; я став як укопаний, вирячився:
– Берегині, як знаю, зла не чинять нікому.
Вона плавко занурилася у воду, високо тримаючи голову на плаву:
– Саме такого вас і уявляла, – неквапом поплила вгору, до порослої крушиною заводі.
Через якусь мить її як і не було, пропала в заростях. Тільки ледвесенький плюскіт долинув звідти. Тут із села рознеслося: кукуріку! Перші півні проспівали.
– Чуєте, когут піє, – почув її голос з кущів. – Ранок настає. Мушу приховатися від людей. Ачей нікому не розкажете про нашу зустріч... – лунко хруснула галузка.
Ні в сих ні в тих поплівся я до свого прихистка, вкрай вражений од почутого та побаченого. Ліг, а вже заснути не можу: цвіркуни тріскочуть по кутках, миші шарудять у сінях, шпортаються досі в засіку, наче там іще зберігається зерно. Тужно й млосно мені, щем нудить під серцем. Якось тривожно на душі. Ледве дочекався білого світу. Берегиня забила памороками голову, наслала неспокою. Тепер і тут буду в неволі, залежним уже од її чарівних принад. Думалося, придбаю в заріччі спустілий осідок, втихомирю нерви... Не вийшло. Доведеться в самотині нестерпно кохати, бути її підданим опришком. Ох, і дурне я втнув з отою куплею. Тепер мені зась вертатися в село, бо кури засміють, і на румовищі буде те саме – вічна тривога. Село шкірить зуби в мій бік, жона перелюбствує з бахурами, а діти – двоє доньок – повиростали, хто куди розтеклися. Старшенька, хвалити Богу, має сім’ю, живе в достатку, а менша вдалася в матір, як і та, гульвісить, бродить попідтинню, хоч на личко і чічка, мала чоловіка, та через оту францу2 дорого поплатилася. Спершу заразила чоловіка, той зняв ґвалт на все село, нараз розлучився; а нещодавно дійшла до мене чутка, що ще кількох повуличників в околиці „нагородила” тою заразою. Маю ганьбу через доньку, а ще в селі глузують з мене, беруть на кпи: „Каланник3”. Може й так. Я від Курил до Моравії тяжко працював на заробітках, а з того нич не надбав. Чомусь гроші не держаться мене, тікають за вітром. Щоправда, вклав дещо в обійстя – не гірша садиба в селі. В основному гроші жона розтринькала на одежину собі та дівчатам, а ще заклала хату гарнітуром. Роз’їжджає лярва на дорогому авті.

читати