Завантажити

лайном, а сам – ходу, дав драла... – матюкається. – Повний рот сперми, а в діру насипав піску, катюга.
О, знайомий голос. Звісне, донька моя менша когось кляне на чому світ стоїть, а я принишкло вислуховую розпусницю. Бридко від почутого і побаченого. Розкарячено підмивається з калюжі, плюється, зозла вихаркує чуже мокротиння.
Поплівся звідси я до свого прихистка. Голова болить, тисне коло серця. Здався мені той берег, коли там іншого не почуєш і не побачиш, як тільки марноту. Ліпше в закутку бути одному, ніж межи людьми самотнім. Імла розганяє тьму, світає. Над річкою клубляться туманці, здіймаються покволом на Осоню. І я бреду за ними вгору, заводжу коломийки:

– Тяжко річку перебрести, як не знаєш броду,
Тяжко в світі білім жити сироті без роду.

Ось і ґрунь. Генген за обрієм рум’яніє схід, пашить огнем. Ніяк не розродиться породілля... Нарешті бризнули перші промені, звеселили верхи полонин, стрімко розтікаються схилами вниз, устеляють собою гірські простори. Сонце височіє над краєм! Одразу й на душі подобрішало. Хочеться жити. Таки до речі, що маю ґрунь, є куди прийти у хвилини розпуки. Тут мені воля, тут мені рай. Усі негаразди никнуть од світлої радості, бо наповнюється душа теплом.
Вечоріє... Рахманно долаю круті облази, витким пішником схожу на низ. Зусібіч сизобокі буки наче супроводжують мене, промовляють навздогін: „Бережи рівновагу. Не тривожся задарма”. Буковий праліс уселяє спокій і мир, одбирає камінь з душі. Й справді: і там, і там повно валунів на схилі, а між ними, овва, якимось дивом росте бук, дерево надто міцне на вигляд. Бо онде, гляди, жилавий корінь виступає з­під землі, слабо тримається тверджі. Восени тут повно грибів на мохастих прогалинах. А зараз, липневого надвечірка, свіжий вітерець бгає шкіру, доносить з долу запахи кропу та сьогорічного сіна. Навіть вчуваються прянощі розсолу. Тепер косовиця у горах. І то тут, то там блимають вогники, куриться ватра. Косарі та гребілі саме орудують ложками, натомлені за день. Лунає здалека журлива пісня. Лелик пролопотів крилами, напевне із свого гнізда. З дупла лупає на мене очима грубезна сова, квапить додому.
Немає мені спокою в затхлих стінах, виходжу надвір. З нетерпінням чекаю ночі, коли з плескотом хвиль вирине до мене Берегиня, принесе втіху срібної ночі. Вже й північ минула, а її все нема та нема. Згадав: вона ж занедужала... Я призвів до того. Ой, Леле! Треба дати раду. Чимось запомогти їй. І не знаю: до чого братися, куди іти? Наробив халепи, а як з неї вийти, коли невтаємничений я в прикмети чародійства... Осоружний собі. Неміч мордує, висотує з мене останні сили. Перед очима грають райдужні кола, розтікаються в боки. Втрачаю свідомість...
Чую, хтось трясе мене. Прокидаюся. Моя жона полегшено зітхає:
– Живий... Забрався хтознакуди... – сердиться.
– Живий, – кажу. – Нащо тебе сюди принесло?
– Люди сміються з мене через твої фіґлі. Ціле село глумиться. Збирай своє манаття... – наказує.
Схопився я на ноги, перстом указав на кладку:
– Марш звідси! Заслужила – най сміються. Мені до того нич. Я живу наостанку своїм життям, а ти крути колеса посвоєму. Доста з мене кров пити, лярво остання. Геть з моїх очей! – тупнув ногою.
Не чекала від мене такого – ошелешено позадкувала до річки:
– Сказився чоловік, – передихом кілька раз повторила. – Відбився від рук.
– Я тобі зараз дам: одбився від рук! – замахнувся. – Чеши ногами...
Сонечко вже височенько, до полудня хилиться. Виходить, пролежав я без тями півдоби. Може б скнів і довше, якби не вона, моя жона, приперлася сюди... Бач, люди сміються з неї через мене. Не я в тому винен. Доста держала мене за дурня, най тепер знає, що чоловіка свого треба честувати, не збиткуватися з нього, й діток научати: „Любіть свого батька”. Минулося... Я порозумнішав. Шкода, звичайно, що так сталося. Повівся з нею грубо. Сама напросилася. Тепер має... З тяжкою головою вдивляюся в глибінь голубого плеса – заздрю стругам4. Як добре рибам шастати в чистій воді, тішать око. Рибалка з мене ніякий. Не чигаю на їхнє життя. Тим і щасливий.
Під вечір прийшло мені на гадку зробити човна. Можливо ним і дістануся до того бурхливого чорторию, викличу з гулкої порожнечі нездужалу Берегиню. Або пожертвую себе задля її здоров’я. Мені вже все одно. Тоскно без неї... Нехай, якщо не буде її сьої ночі, завтра беруся за тесак. Зладнаю човна і весло. Попливу до чарівної жінки, зцілю її. Матиму радість від того. Хоч і не спромігся я написати й рядка, зате вкладу свій прояв у жертву. Самопосвятою слід дорожити.
Ніч провів один, не дочекався я Берегині. Вранці натикнувся в кутку на сокиру, зібрався теслярувати. Лишень узявся за камінь нагострити тесак, як бачу – через кладку іде чоловік, років під сорок, коли підійшов ближче, відразу я й не впізнав його. Він подав руку:
– Добридень. Як ся маєте? – ввічливо запитав.
– Аа... – зрадів прибульцю. – Яфет... Давненько тебе не було...
– Я часто навідувався додому. Тільки, коли я приходив – вас не було в

читати