Завантажити

мусай призвичаїтися до обставин, повести діло так, аби згодом стати паном становища.
– Добре тобі казати: „Стати паном становища”. А якщо мені вже осточортіло вибиратися вкотре з лайна...
– Тоді складіть на грудях руки і чекайте алілуя, – пхикнув. – Я пропонував вам перебратися з румовища в печеру, ви відмовилися, тоді вибирайте одне з двох: або змаг, або неволю.
– Ти одразу не лупцюй мене гнівом, а добрим словом обгорни.
Яфет винувато зиркнув мені у вічі, відвернув очі:
– Гаразд... Минулого разу я зупинився на початку своєї дороги. Тож продовжимо...
...Захоплення дорогою проймає відтак. Одразу не відчуваєш того палу. Пригадую, рановранці, осінньої пори, вирядили мене в дорогу батьки, напутнім словом освятили. Довго блукав я манівцями, пробирався через нетрі розпуки й твань, аж коли, перегодом, вибравсятаки на світлий гостинець. Узбіччям іду, проступаюся скаженій їзді. Перед очима час невпинно летить, лютує сарака. Непомітно увійшов я до чудернацького міста: будинків тьматьмуща, людей незліченно снує хідниками, правлять рухом. Цікавлюся в перехожого:
– Що за веремія... Куди я потрапив?
Посміхнувся добродій:
– Київ – це!
Зчудувався я:
– Його уявляв собі іншим. Священним містом. А бачу й чую, що тут голь і брехня порядкує.
– Нічого не вдієш, – відказав перехожий і щез у юрмі.
Стою наодинці з містом. Хтиве бабине літо навіває нудьгу та пряде безліч думок в голові. Якщо я вже потрапив сюди, розмірковую, хоч і ошуканий рожевими мріями, то мушу Київ зберегти таким, як уявляв собі: прадавнім. Отже, потрібно Київ огородити серпанком... Провадить мову Яфет.
То був сприятливий час для розвою мислі. Старий уклад конав у задусі, свіжий вітер лишень стягався в холодних яругах, подекуди пробивався на поверхню, чистим леготом обдавав зморщені лиця. Тоді навіть немовлята народжувалися морхлими, приреченими на вічну старість. І мало хто з­поміж того оспалу жив повнокровно, жадав буйного росту. Животіння справджувало їх, усипляло дурманом. Розумне й здорове не мало сили випростатися вгору, в’яло на очах, ледве тріпотіло. Суховій і холодний вітер жужмом мотузки крутили. Загал виганяли на пашу, джером поїли. Ситу отару відтак доїли, брали з неї вовну та молоко. Впертих баранів убивали на м’ясо. Покірні дотепер валують овець, а ті перегодом укотять ягняток. Одне слово, симбіоз задовольняв усіх: як пастухів, так і маржину.
Яфет перевів подих, прошиб поглядом мене:
– Зрозуміло кажу?
– Образно... Веди далі.
Київ тих років скидався на велетенське стоїще для худоби, точніше: місце посеред пасовиська, де пастухи закладають стаї, кошари, загороди, кучі на свиней, стадарки, телятники й таке інше, що потрібно на час літування в полонині. Тільки замість закурених стай тодішні пастухи поробили собі шикарні контори, звідки телефоном пантрували численну отару. Над вівчарями був, звісне, старшук, призначений глитаями, що правили з Москви. То й зрозуміло: ватаг і його кодло сумлінно корилися чужинцям. Увесь загал мусив папужити своїх зверхників, інакше – тюрма, божевільня, розпач, параліч... Народ смирно гибів, вчасно нагодований і ситий пастухами. Рідко коли хтось витикався з отари.
Яфет якусь хвилю помовчав, гірко посміхнувся:
– Довелося й мені скоштувати того холуйського хліба, перетравити в собі холопа. Я вступив до університету на філософський факультет, у такий спосіб хотів опанувати науку про мудрість. Та ба лише згодом визнав свою помилку. Але про те іншим разом...
Яфет підвівся, подав мені руку:
– На мене чекають нагальніші справи, – вибачився.
Вертаюся додому в нічній імлі й спокою. Хвилясті верхи гір пробиваються на видноколі, вказують дорогу. Перед очима нічого не видно, – наосліп, чіпляючись поглядом за обриси темних полонин, іду, намацую писком топанків битий пішник. Онде вже прислуп: затиснута між горами перенизь, а там і рукою подати копаним серпантином до мого осідку. Тільки вибрався з лісу на рівну полянку, тут як сахнуся від... капронового капелюха – біліє крисаня перед носом, почеплена на ліщині. Тьху!.. Треба ж таке комусь втнути, лякати перехожих „нечистою силою”. Від несподіванки я аж присів. Коли чую, хтось іде, насилу сопе. Причаївся за кущем, чекаю на приблуду. Гляди, а то – старий Ракаш крекче, витирає піт з чола огрядний товстун. Ого, майнула думка, Ракаш сновигає горами, бродить поночі. Кигикнув я, підвівся. Старий отетерів...
Обоє, я і він, несміливо здоровкаємося за руку. Переводимо подих. Ракаш бере з куща свою крисаню, наче виправдовується:
– Ходив на упровідь. У мене сестра започила, переставилася вчора. Завтра будуть хоронити, а се – ходив одвітитися, посидіти коло її тіла. Вдома, коли йшов, узяв ненароком крисаню, то мусив її лишити тут, аби люди на упроводі не подумали про мене чогось поганого. Сам розумієш, я рідний брат умерлої...
Мене розібрав сміх од почутого. Старий дивується:
– Чого регочеш?
– Крисаня ваша розсмішила. Точніше – напудила... Пошкрібся за вухом дідо:
– Боїшся ночі...

читати