Завантажити

туляться по схилах, якось сумовитопривітно кивають до вас зашкарублими дахами. Іду повз них, вражаюся хисту тих ґаздів, які вік тому тут поклали осідки, а хатки досі стоять неушкоджені, тільки добре виполощені дощем, обсушені вітром і сонцем – уже вгрузли від давнезни в землю. Гірські обійстя з тими хижинками нагадують старосвітські часи, навертають мене в минуле, дотепер іще ніким не розгадане.
Казкові краєвиди тішать око, додають наснаги, вселяють жадобу до життя. Тут, особливо восени, коли лише самітник бродить плаями, захоплюєшся щиро краєм, його величчю. Так і хочеться розчинитися в сьому синьовирі, обернутися в легіт і розкуто ширяти над світом.

– На високій полонині вітер повіває,
Йому добре, бездомному, бо воленьку має.

З гори на гору, з лісу на полянку, верхом – крутояром іду помалу, неквапом долаю облаз за облазом, на хвильку пристану, милуюся рідним краєм, переймаюся любов’ю до землі, що породила мене, дала снаги натхненно сприймати довколишній світ. Окрім любові в мене нічого не лишилося... Тільки б не сполохати його – світ утаєний, лише одному мені відомий, я породив його у своїй уяві, вистраждав, а тепер цнотливо лелію. Посеред інших сотворених.
Яфета застав біля війстя печери. Сидить коло тліючих головешок, щось гадає на спузі8. Коли побачив мене, враз схопився на ноги, підійшов:
– Якраз чекаю на вас, – кивнув головою на змережаний рисками попіл.
Поздоровкалися. Він запросив до печери. В теплому склепі ледвесенько повіває свіжа прохолодь. Злегка блимає припнута до стіни факля9, ледве чутно шкварчить. У кутку кам’яної зазублини пробиваються з присмерку постіль і нехитрі пожитки самітника.
– Добре влаштувався, – кажу йому.
– Хтозна... А мені добре. Тут не тривожить ніхто. І я не доймаю нікого. Я тут, а решта там, – показав рукою кудись убік. – Усі єсьмо одинокі.
– Як гадаєш: ми покутуємо за чиюсь провину?
– Радше: виконуємо чиюсь волю. Тільки начебто ми вільні, а насправді підвладні сильнішому за нас. Я не тішу себе ілюзіями, що мовляв є мірилом розуму, довершеним в загалі. Кожен виконує покладені на нього обов’язки. Інша річ, коли лізеш із шкіри, силкуєшся ба навіть тріснути, тільки б вирізнитися. Бульбашки, як відомо, довго не втримуються на воді, щезають. Звідси десь і постає відповідь щодо нашого призначення. З водою породнився світ, а ми його діти. Через що пошуки Бога досі тривають. Нам невідомий істинний батько, чиї ж ми чада. Матір нібито знаємо, але ж творця – ні! Суть і полягає в найвищому. Релігія поки що править світом, але не розум. Отже, можемо сказати з вами, що людство ще ніколи не було щасливе, тільки конкретна людина. Принаймні ми з вами.
– Ти говориш, так би мовити, від себе, а як бути з тими, хто переобтяжений сімейними буднями? Їм нема коли заглиблюватися в роздуми.
– Даруйте, але якщо я відійшов од загалу, то й не переймаюся його буднями. Там з­поміж них є кому думати. Усі вони одне одного мавпують, через що й розвели звіринець замість розкішного саду.
Яфет, можна сказати, розходився. Мова його натхненна, збуджена, непослідовно викладає свої думки. В тій його голові вирують пристрасті, немов шукають прихистка в теперішньому часі. Тобто він уже махнув рукою на згибле минуле, але ще не вкорінився в сущому задля майбутнього. Тяжко вживається сам у собі. Ніяк не добере того прийнятного слова, дефініції, короткого визначення, лишень одного слова...
– Власне, безсуперечні терміни надто багато важать, – досадно махнув рукою. – Наразі я сприймаю те, що є – емоційно, не усвідомлюю розумом.
– Терміни само по собі настигнуть з діями в часі, – намагаюся заспокоїти його.
Звів на мене засмучений погляд:
– Аби ж то...Тільки хтось один, а то й кілька беруть на себе цілий час. Тож мушу знати той тягар...
Яфет замовк, відвів од мене свої невеселі очі. Скоцюрблено притих у куточку. Спершу мені здавалося, що він надто рвучкий, вельми чутливо реагує на світ, і тільки зараз я пересвідчився в його статечності. Той наліт юнацької нетерплячості вивітрився, кудись подівся, ба навіть обернувся в Яфетові виважені помисли. Проти мене незвично сидів уже зрілий мислитель.
Обережно поцікавився:
– Яфете, розкажи мені про свою дорогу.
На його обличчі з’явилася посмішка:
– Справді, я дорожу своїм вдало обраним шляхом, – стиха неквапом розповідає. – Там, у пережитому, лишив я найкращі роки, море знайомих і дрібок друзів. Отже, шановний, якщо вас цікавить моя дорога, то з Богом рушаймо...
...Ніхто тепер не скаже вам точно, де береться початок дороги, ба навіть я не пригадую. Будь­що береться з нічого. Лишень слабо пам’ятаю себе малим, обласканим батьками, сільську вулицю, сусідів, і квит. А вже в років сім­вісім свідомість моя помалу, раз за разом, розкрила себе, вперше виявила необхідність спізнати більше, ніж я бачив. Тож, гадаю, все полягає в тій­таки свідомості. Власне свідомість і слід вважати початком будьякої дороги. Тут я перестрибну з хронологічного ряду, дам одразу висновок останній стадії

читати