Завантажити

Страшно!
– Без страху нецікаво жити, – кажу на те. – Страх породжує звагу.
Прищурив око старий:
– Через що й перебрався ти на румовище, до чортівні...
– Можливо... Там особливий світ.
– Зрозуміло, – кпинить меткий на слово Ракаш. – Горе тому дворові, де корова наказує волові. Треба було жону й дітей у руках держати...
– Вітер не вдержиш... Я тепер не баную10 за втраченим. Уже заспокоївся.
Хмикнув єхидно старий:
– Дуриш себе голим перстом. Тішишся облудою. Нема в старому млині тобі спокою...
Насторожив мене Ракаш своїм просторікуванням. Здалося мені, наче щось знає про мої пригоди старий проява:
– Звідки ви взяли?..
Посміхнувся дідо:
– Звідки взяв, там уже не лежить. Я добре знаю історію того млина. Колись мій прадід заклав його, був першим мельником в окрузі. Потому, довго розказувати, млин закрили, обладнали під валило... Тепер уже не лишилося ні валила, ні млина, тільки ти з чортами колобродиш у заріччі.
Відлягло від серця:
– Тими літами, може, й водилися чорти в млині, а нині там і писку їхнього не почуєте. Минулося...
– Най буде так, – спохмурнів Ракаш. – Я вже не побиваюся за втраченим. А якщо тобі добре там, дякувати Богу. Лиш не чини кривди нікому. Се – головне, – подав руку на прощання.
Ракаш рушив в один бік, я в другий. Мені легше: не треба братися вгору; а він, чую, насилу дихає, сопе. З думками про старого я дістався свого осідку. Вранці знову найшло на мене сходити в село, до попа. Чомусь не дає мені спокою власне не він, а попадя, після тої сласної зустрічі з Кондофискою. Його я не застав, лише маточка була вдома. В легкій з глибоким вирізом кофтині та короткій спідниці: струнка, пишногруда – невимушене зібрала з плечей у клубок волосся:
– Священик буде пізно, – повела бровою, вказала на стілець. – Можете мені переказати...
– Дякую, – я примостився біля дверей. –У вас тут затишно і сила образів, – зацікавлено розглядаю простору вітальню. – Ба, навіть відик є.
Криво посміхнулася:
– Завидки беруть...
– Таке скажете, – стенув плечима. – Я прийшов навтішатися вами, – зопалу випалив, її тіло враз затремтіло, волосся розлетілося в боки, настовбурчилося.
– Проказа! – показала пальцем на двері. – Щоб і духу вашого тут не було...
– Гаразд, – позадкував я до порога. – Ми ще зустрінемося з вами в іншому місці.
... Яфет регоче від почутого. Йому смішно, а мені непереливки. Тепер, справді, буде мені морока з попадею, вонатаки, напевне, має злу силу ману напускати. Цікаво, чи знає піп про її чудасії? Мусить знати, бо інакше не зжилися б в одній хаті. Направду кажуть: чоловік і жона – одна сатана. Тим паче, що коли чоловік доводиться дияволиці ще й попом. А се, даруйте, страшно! Так, на людях, держишся гоголем, а всередині – буревій хащу ламає. Печерник заспокоює мене:
– Спробуємо разом поборотися з ними. Не хнюпайте носа, – набрав уважливості. – Тільки спершу повернімося до обірваної казки.
...Тоді схема суспільства була дуже проста: загал – покірні вівці, ватага – вдатні пастухи. Смирно поводишся в отарі – тебе ніхто не чіпає, лише брикнешся – хана, сплітай шворку собі на шию. З отари залюбки допоможуть тобі, пособлять ґеґнути. В пастві, знано ж, усі одним миром мазані. Піп і його попихачі прискіпливо стежили за кожним ягнятком, аби не відбилося від отари, тобто піп і старшук у ватазі ототожнювали одне одного, були тим одним керманичем, який уособлював вісь системи, що на християнських засадах вичинилася в комуністичну. Посполиті мало на те зважали, обтяжені буднями. Сікалися – просвітлені. Проте тут­таки їх відлучали від отари, кого відправляли на різницю, хто отримував кільканадцять палиць по спині, решті затикали рота. Навчатися в такому суспільстві міг тільки запрограмований учень або телепень. (Ідеться про гуманітарні галузі). Філософський факультет університету не був винятком. Я те відчув згодом, а поки що після успішно складених вступних іспитів стою у черзі в ощадній касі, аби заплатити і отримати цидулку на поселення в гуртожиток. Тут підходить до мене вчорашній абітурієнт, а тепер уже мій однокурсник, заводить розмову:
– Давай поселимось разом, в одній кімнаті.
Сподобався мені своїми баляндрасами:
– Давай, – вдарили по руках.
До нас підселили ще двох. Учотирьох облаштували ми помешкання, щедре на тарганю та блощиць. Що не кажіть, а село вже позбулося тої комашні – не доводилося знати тої напасті принаймні мені. З перших днів навчання я мимоволі опинився в числі неблагонадійних студентів, – хотів „засвітитися”, а „пошився в дурні”. Готуючись до занять, я переклав із „Маніфесту комуністичної партії” на українську – мара бродить по Европі, мара комунізму, замість: привид... На семінарі авдиторія гримнула сміхом, а остовпілий викладач одразу посадив мене на місце, застеріг пальцем: „Не жартуйте”. Не став я переконувати сторопілого доцента, що і те, і те слово належить до одного синонімічного гнізда, тим паче, що „мара” наразі більш підхоже. Тоді будьщо українське ганилося

читати