Завантажити

примружила свої густі закручені вії, чорнява молодиця.
Крадьки милуюся нею: її барвистою з торочками хусткою, що злегка стискає вибагливо зібране волосся, її напрочуд вродливим обличчям з витонченими рисами, згардою рясно нанизаних пацьорок довкола видовженої шиї, з­під неглибокого вирізу її розшитої сорочки випинаються на світ звабні ключиці; пазуха, повна добра, ледве вміщає кулясті овали цицьок, а ноги, прикриті знизу колін лискучою сукнею, так і знаджують своїми тугими стегнами. Треба ж таке, подумав, аби виплекана здоров’ям краса могла б перекидатися в почвару, набирати огидного лику. Вона переводить замріяний погляд на мене, наче крізь сон запитує:
– Ти снився мені кілька разів, і щоразу в оточенні голих дівок, як той князь поміж своїх наложниць, тільки не зважаєш на них, а без упину щось пишеш, і пишеш, – млосно перевела подих. – І про що ти пишеш?
– Я тут, – пошкрібся за вухом, – надумав заспокоїти нерви після тривалої марноти. Хочу залишити себе між рядками, аби той, хто прочитає мій твір, міг уже в іншому вимірі зустрітися зі мною, спом’янути про час, в якому ми й перебуваємо нині з тобою, – невдоволено мотнув головою, бо відчув, що зарозуміло мову проваджу.
– Овва... Та ти в нас філозоф, – натиснула на останній літері. – Пробач, може я образила тебе, – прикусила спідню губу від сміху.
– Даремно кепкуєш, – присів поруч. – Я роками леліяв мрію, аби при старості написати про своє життя. Знаєш, уже між людьми так повелося, що ними колись надумане ними ж і не здійснюється. А відтак картають себе через обставини, причини та таке інше. Хвалити Бога, я ні за чим не шкодую. Маю що маю, і все моє. Навіть – ти моя, хоч доводишся жоною попові.
– Уже нічия... – похилила голову мені на плече. – Вчора відправила сороковину по його смерті. Вмер панотець, якраз через тиждень після того, як ти востаннє був у нас. Не видержало серце. Пукло...
Я пригорнув її до себе:
– Співчуваю... Що думаєш тепер чинити?
– А що маю чинити, коли вже благочинний клинці підбиває до мене, старий бузувір. Передає гінцями з району, аби навідувалася до нього „на сповідь”. Тоді, на похороні, був і він, там і вкмітив мене, наказав лишити мені житло, а церковна двадцятка най спроможеться придбати за рахунок сільської громади ще одну фару, тепер уже для іншого попа. Через що й прийшла до тебе, аби порадитися, як далі бути мені з отим молоданом у рясі: що на те скажеш?
– Що тут казати – бути тобі коло попів їхньою служкою. Ти сама пішла на те, а тепер уже тяжко вирватися з їхнього кубла.
– Кубла, кажеш, – протяжно вимовила. – То лігво можна залучити собі на службу. Я вже навчена орудувати іншими. Тільки, треба використати їх для певної мети. Так, аби нащо, шкода витрачати силу.
Від почутого в мене постала думка:
– А що – спробуй зсередини зліквідувати церковний устрій. До речі, в часи середньовіччя за те вже брався Лютер. Напевне, чула ж про його вчення та протестантів. Один з філософів дуже влучно сказав про нього, що він – Лютер – зміг проникнути у святая святих Ватикану, трохи переполошив папу та його почет, але цілком зліквідувати католицизм і християнство в його значенні не стачило сил.
– Чимраз я відкриваю в тобі освічену людину, – запишалася мною попадя. – Ти добре обізнаний з історією та літературою, а ще знаєшся на філософії та релігії.
– Самотужки просвіщаюся, хоч дуже хотів колись вступити до університету, мати вищу освіту. Та, сама розумієш, як я міг навчатися в університеті, коли треба було менших братів і сестер убирати та годувати, а ще допомагати батькам; а потім служба у війську, новобудови, вечірня школа, курси кранівника... Збирався тоді вступати в університет, та на лиху годину, візьми, принесло в гуртожиток, де я жив, суджену мені. Так і застряг я в рам’ї... А там сибіри, камчатки, бутини, копальні. Одне слово, гарував я, як чорт у пеклі, по тих роботах. А таки тягло мене до книжки, хотів узнати більше, ніж інші. Через що й перебрався тепер у заріччя, наздоганяю на папері втрачений час, у такий спосіб заспокоюю зранену душу...
Попадя обійняла долонями моє обличчя, повернула до себе:
– Даремно тебе прозивають каланником. Ти найліпший у світі чоловік. Я принаймні не зустрічала такого молодця. Дивуюся, що тут, в заріччі, в старому млині, живе нікому не відомий мислитель, думу гадає, передає її на папір. Якось уже всі звикли, що художники, письменники, композитори творять по робітнях у великих містах, а не тут, у порохнявих стінах. І всі вони якісь особливі, мальовані, як повелося їх бачити з шкільних підручників. А ти – звичайний на перший погляд чоловік, у виношених ногавицях, вилинялій сорочці, простацько пострижений і вибритий. І таки... – цмокнула мене в кутик губ. – Файний!
В обіймах, навстоячки, горнемося одне до другого, тремося; чую, вона не витримує, рукою сягнула за очкур, ялозить мого блазня. Він, безумовно, сторчма випирається з ногавиць, уже одним помахом підгорнув сукню, пробрався між білизною в її роз’ятрену вісь, обоє ми звалилися на

читати