Завантажити

ліжко, впиваємося шалом кохання. Розжохані насилу роздягнулися.
Вдоволені страстю, звільна пестимося, невкриті, в нагрітій горниці. Потай я розглядаю її: розкуйовджену, з довгим волоссям, шовковошкіру, пругку, тонку в попереці, неповторну. Зараз вона цілком протилежність тій, подумки пригадується образ Кондофиски: „Лежить проти мене кваша, сліпуча від ятристого місяця, чекає на любощі. Тим часом я розглядаю її опасисті стегна, ба навіть голубі жилки видно, подекуди випинаються; вим’ям спадає на морщавий лобок драглисте черево, застеляє логовисько; пудові циці розкидані вбоки...”
– Я подобаюсь тобі? – пустотливо запитує.
– Дуже... – згрібаю під себе її. – Ти добра любка... Хочеться з тобою бути повік.
– То хто ж тобі не дає... – немовби хоче вирватися з обіймів. – Я тут для того й є.
Я ледвесенько відпускаю її з­під себе:
– Мушу здійснити задумане.
Різко підвела спину, навприсядки повернулася до мене:
– Справді, творчість тобі дорожча, ніж я, – рукою обвела довкола притомленого уда. – Так ми ніколи не зрозуміємо одне одного.
– Затям, я шукаю у творчості невідоме, а ти – ось, найкраща з усіх жінок.
– Я не мала дитина. Не заговорюй сльози, – помалу вбирається. – Твоя правда: бути мені служкою коло попів, а так хотілося жити з тобою.
– Ми можемо зустрічатися, – збираюся її провести.
– Хоч сим заспокоїв, – якось збадьорилася. – Благочинного буду „доїти”, тебе – любити. Матиму гроші й ласку.
– Чому б і ні, – хмикнув. – Благочинний „доїть” по селах попів, ті – громаду, а з того перепаде щось і тобі, разом з єпископом та патріархом. Уявляєш, в якому світі ти залучена до гри...
Провів її, ліг і заснув, розімлілий п’янким коханням. Вранці легко поснідав, знову сів до столу, вивів наступне речення: „Не бійся мене, дятлику, – моргає”. Власне завдяки їй, Кондофисціпопаді, я й зміг посилити зміст твору, наповнити його перепадами подій, усвідомити вагу вже написаного. „Ти сподівався зустріти Берегиню, а натрапив на мене”. Завдяки Кондофисці Берегиня зберегла себе...
На Різдво одірвали колядники мене від роботи, звеселили душу. Перегодом навідалася й попадя, прийшла поздоровити. Я радо зустрів її, посадив біля себе:
– Змерзла, – грію в долонях її руки. – Ого, яка в тебе дорога каблучка, – розглядаю перстень з коштовним каменем. – Уперше бачу таку цінність.
Рвучко стягла обручку, сховала в кишеню:
– Не знущайся... Знаєш, звідки...
– Здогадуюся... Віддарунок...
– Він наполіг узяти...
– Добре зробила... Нащо дарувати себе за так.
Її очі спохмурніли, відвернулася:
– Я ж не винна в тому, що ти відмовився жити зі мною.
– Кожен виконує покладений на нього обов’язок. Не тривож собі нерви. Заспокойся... Ти найкраща з усіх жінок, яких я знав.
Посміхнулася:
– Хіба в тебе було багато жінок?
– Ображаєш... Невже я схожий на дистрофіка...
– Та ні, – стенула плечима, пожвавішала. – Цікаво, коли так...
– А що тут розповідати, – спала на думку одна з них. – Якось у Бурятії я познайомився з дружиною місцевого бая, високого начальника. Файна з себе була молодичка, викапана японка, хоч трішечки вилицювата. Вертка, фігурна, вправна любка. З Улан­Уде приїжджала за мною в бригаду, на вихідні забирала до себе на дачу, що про неї не знав її чоловік, і там ми виробляли з нею такі викрутаси – куди тому Казанові з його куртизанками братися... В Азії жагучіша кров за нашу. Потім, в понеділок, я ледве держав сокиру в руках, а бригада посміювалася з мене: „Замучить хлопа бурятка”. Проте, від неї я дещо взнав про її народ і його походження. Вона – етнограф, збирала довкола Байкалу перекази й міфи, а також старожитності, що ними причепурила втаємничений осідок: особливо на стінах викрашалося багато шаманських бубнів з онгонами – то зображення антропоморфних духів на інструментах. А як вона натхненно розповідала про Мунхетенгрі (синє вічне небо), про добру міфічну істоту Манзан Гурме, що створила добрих богів і породила добро взагалі, та протиставляла Манзан Гурме злу її сестру Маяс Хара, згадувала вона й про їхню матір Ехебурхан, яка з хаосу породила світ. Найбільше запам’яталася мені розповідь про Хоридоя. Він якось натрапив на острові Ольхон – озеро, де троє лебідок якраз перекинулися на красних дівчат. Хоридой, поки дівчата лащилися в озері, викрав убрання одної з них, через що та не змогла злетіти з іншими, лишилася на землі, вийшла заміж і народила йому одинадцять синів, від яких і пішло одинадцять хоридських бурятських народів. Уже при старості багатодітна мати попросила в Хоридоя приміряти своє лебедяче вбрання, натягла на себе, знову обернулася в лебідку й вилетіла крізь димовий отвір юрти. За що дотепер хоридці бризкають вгору чай і молоко, коли прилітають лебеді...
Попадя в глибокій задумі повернула до мене голову:
– Якась незвична та бурятка, жона заможного чоловіка. В достатку бродить по тайзі, вивідує старожитності...
– До речі, в тайзі я й познайомився з нею. Дуже цікава жінка. Захоплено слухала, коли розповідав

читати