Завантажити

дерев у лісі та на осонні, потім по зворах і виярках, надто заметистою була зима, лютою й тривожною. По Благовіщенні протряхла земля, розвився бук, зацвіли проліски, станкашки, бриндуші, ряст устелив прогалини цвітом, а вздовж путівця мерехтять купно золотаві мелайниці... Соняшного прохолодного ранку зібрався я нарешті провідати Яфета, назбиралося що розповісти йому, почути від нього добре слово. Легко дається супокійна дорога, хоч треба здиратися з гори на гору, місити в затінках перегамужену твань із снігом. Але не застав я Яфета в печері, тільки напис кинувся у вічі, виведений ним на стіні: „Можете мене розшукати в Києві”. Зрозумів я, що написане звернуто до мене, прикро вчинилося, бо пригадав, як необачно стривожив його з тим вступом на філософський факультет, а ще – моя простота: „...від тебе ніхто й не вимагає бути праведником”.
Людину легше образити, ніж зробити щасливою. Мій весняний настрій одразу погіршився, кудись подівся, не тішить уже довкола ніщо, бо всередині, на душі, сіра мишва шкряботить. Іду наосліп, вертаюся до свого прихистка без найменшого проблиску в очах. Ледве приплівся додому, впав осоружний собі на ліжко, караюся за скоєну провину: плюнув у душу Яфету! Ніякі ліки, ба навіть замовляння зараз безсилі стишити мій біль. А він колотить усім єством, озвіріло мордує сумління. Хоч за очі хапайся, вирви їх, бийся головою об стінку, вовком вий, а біль душевний не відпускає, ще дужче насідає, вовтузить тебе, наче мотузки в’є.
Хтось, як і першої ночі, коли я перебрався сюди, легесенько постукав у шибку. „З журбою радість обнялась”, – враз пригадалося з Олександра Олеся, – іду з віршем на устах відкривати двері, проказую:

– В сльозах, як жемчугах, мій сміх
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

З берега долинає її голос:

– В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я...

Берегиня звично сидить на припнутій колоді, як і тоді – з розпущеним довгим волоссям, майже гола, кличе помахом руки до себе:
– Давненько не бачились. Ціла зима минула.
– Зима варт тільки на погибель. Вимотала з мене багацько сили.
– Попадя спокою не давала? – нерішуче запитала.
– Тут і попадя, і моя писанина, а в додачу ще – вчора взнав, що Яфет кудись повіявся з печери, лишив по собі слід, напис на стіні: „Можете мене розшукати в Києві”. Через мене бідолаха покинув
облюбований осідок, подався до міста знову щастядолі шукати.
– Той напис на стіні й звернутий до вас, – дозволила присісти коло себе. – Збирайтеся в дорогу, там і знайдете його. Однак до зустрічі з ним не напишеться вам і рядка.
– Куди мені, простаку, до столиці пертися. Там я, до речі, нікого не знаю. В кого розпитаю – де його шукати?
Твердо запевняє мене:
– Там буде кому подбати про вас. Уже позавтра можете їхати, – легенько стисла мені руку, занурилася в темне плесо, неквапом пливе до заводі. – Обов’язково розшукайте Яфета. За кошти не журіться, їх вам позавтра в районі на вокзалі дасть попадя, її вже не тривожте своєю присутністю, – наставляє. – Щасливої дороги! – махнула рукою, щезла в крушині.
Легше вчинилося від її слів, трохи вгамував сумління, біль наче перестав, перейшов у щем. Вертаюся до своїх стін, звідки незабаром вирушу в дорогу. Призвичаївся лишень до самоти, набив руку писати, а хоч­нехоч – треба покидати насиджене місце, знову іти у світ. Тепер уже в інший, не той, що зазнав по заробітках. Тривожить мене місто. Я ніколи не швендявся тротуарами, хіба що платформами, коли пересідав з потяга на другий, а ще: раз був у Празі та на Красній площі в Москві. Штовханина в містах виводить мене з рівноваги, дратує. Київ тільки проїжджав, мельком бачив з вікна давно не митого... Столиця – щось особливе, там зібрані кращі сили країни, інтелект нації, безліч навчальних закладів, бібліотек і говорильняпарламент з адміністрацією президента держави, податковий і митний комітети, міністерства і відомства, музеї і виставкові зали та багатобагато іншого, їхати селянинові до великого міста якось страшнувато, моторошно, ба навіть боїшся за себе, можуть там тебе обікрасти, вилаяти за твою вайлуватість. Усяке може статися з чесним чоловіком у тому людному скопищі. Хоч, пригадую, Яфет інакше визначив Київ як ерзац­столицю: „Київ тих років скидався на велетенське стоїще для худоби, точніше: місце посеред пасовиська, де пастухи закладають стаї, кошари, загороди, кучі на свиней, стадарки, телятники й таке інше, що потрібно на час літування в полонині”. Звичайно, Яфет порівнював Київ як столицю тими роками, коли порядкував Союз, а тепер, може, все змінилося. Таки поїду, пересвідчуся сам.
Лаштуючись у дорогу, я пригадав, як збирався на заробітки. Жона в переддень різала курку, готувала мені сидора, змінну білизну, я рихтував робоче шмаття, такесяке причандалля, зважаючи на чин заняття, з чим сього разу працюватиму. Раніше ще складав усе те в грубезний фанерний куфер або брав і рюкзак, а тепер уже обходжуся

читати