Завантажити

правий куточок навкіс перетягнутий чорною стрічкою. Якось моторошно вчинилося. Вона помітила:
– Ходімо з кухні в світлицю, там нам буде якраз, – перехрестилася. – Життя триває, нічого не вдієш, – через плече кинула портрету.
В добре умебльованій вітальні сіла біля мене боса на диван, безсоромно цмокнула в щоку:
– Чи легко писалося після мене? – грає очима.
– Файні коліна в тебе, – погладив. – Через них я тепер заново живу. Дуже легко пишеться.
– А що я казала, – охопила рукою шию, припала головою мені на груди. – Тільки завдяки такій, як я, – чоловікам вдається будьяка робота. В скорім часі матимеш славу, лиш я нич не матиму з того.
– Про славу ще рано говорити; а що б ти хотіла мати?
– Ну, тебе однак я не підверну під себе цілком, а хоч рубець із твоєї слави хотіла б мати, – пустотливо слинить палець.
– Тобто?..
Квацьнула мене мокрим пальцем по носі:
– Не знаю, про що там пишеш, а десь згадай ненароком й про мене.
Не збирався я розповідати їй про написане та задумане, а тут прохопився словом:
– Обов’язково ти будеш одна з дійових осіб. Н?як тут не обійтися без такої жінки, як ти.
Від почутого вона розомліло розпласталася біля мене, млосно потяглася, аж хруснуло між лопатками, ґудзики на тіснуватій халамиді, наче по команді, повискакували з петельок, розповили її голі груди, тільки пах оповитий смужкою голубого серпанку:
– Таку змалюй мене в свому творі, – пучечками пальців розвіює над собою пасма довгого волосся. – Щоб читач зміг намилуватися жіночою вродою. Бо крім чоловіка жінка не змалює себе так красно, – потім узяла в руки перси, бавиться грудками білосніжних ядер, знаджує мене поцицяти пурпурові пипки:
– Погане не пиши про мене, – притягла до себе.
– Хоч надворі зима, а з тобою рай, – мерщій поскидав із себе лахміття. – Люба жінко!
На бездонному дивані ми потонули заціловані в обіймах наздоганяти згаяний час. Я тільки встигав примощуватися зручніше в шаленому темпі... А вона ставала навприсядки, то боком лягала, то свої литки схрещувала мені на потилиці, то веліла сісти їй на груди, ледвесенько їх пом’яти, тим часом брала долонями розгнузданого блазня, обціловувала його розжарену навершню, ладна була захлинутися від насолоди: тоді її вії були примружені, або від утіхи, або від соромливості.
– Який ти солодкий, – хрипло, ба навіть пискляво насилу проказала. – Я вдячна тобі за те, що ти є.
Ледве підвівся, вона притримала мене, струсила рештки сім’я собі в жменю, потім язиком з насолодою злизала:
– Не ображайся, але твої нерви живлять мене, – хутко побігла навскач до води, в сусідню кімнату.
Пригадалися мені рядки з рукопису, тільки дія переходить у спальні: „Золотий ланцюжок з хрестиком у неї на шиї лоскоче мене, раз по раз чіпляється за уда, совгається по мошонці, ніби неприкаяний. Нарешті вона наситилася моїм сім’ям, звалилася притьмом на шурхотливі простирадла”. До речі, тоді ще жив піп...
Спогад про мерця погіршив мені настрій, якось вчинилося недобре. Хотів уже вбиратися, коли ввійшла розпашіла, присіла збоку:
– Мало полежимо... – звалила мене на ліжко. – Та розкажи мені, про що там пишеш? – підгорнулася до мене.
– Щось на подобу катехізису. Сам собі задаю запитання й пробую відповідати.
– Гребуєш уже християнською мораллю?
– Важко сказати... Скоріше, переосмислюю канони, намагаюся вирватися з оманливого пруга. Християнство не панацея від порятунку.
– Ліпше буде, якщо візьмеш і напишеш про любов: п’янку, жагучу, нездоланну. То, зрозуміло, викличе інтерес у багатьох. А твої запитаннявідповіді мало кого зацікавлять. Усім кортить зазирнути в замкову шпарину, повтішатися шалом інших. А ще – запозичити досвід, бо мало хто тямить у любощах. Абияк злягаються пари, ніким не навчені. Треба б комусь заопікуватися закоханими, підготувати молодят до шлюбної ночі. Хоч тепер дівчата вже в сьомому класі легко позбуваються невинності.
– Як бачиш, християнська мораль за дві тисячі років не змогла наставити на добру дорогу людину, вибудувати з її тіла пишний храм для душі. Християнська душа побивається у власновимурованій темниці, ніяк не вирветься на свіже повітря, до осяйної природи. Часто можна почути, що мовляв марксизмленінізм притлумив розвій християнства на наших теренах, але – то хибна думка, бо християнство – релігія тіла, не духу.
Попадя щільніше припала до мене, стриже колінами, хоче чогось іншого, не вислуховувати мою проповідь. Я схопив, взяв втямки її бажання, проте не маю зараз охоти знову вдовольняти жагучу хіть. Помалу вбираюся:
– Буду іти, – взявся за клямку.
Лишень привідчинив двері – коли вона сарною прослизнула в мене під рукою, стала на порозі:
– На дорогу... – лестощами просить іще.
Розвертаю її спиною до себе, вона одною рукою тримається за відчинені двері, другою сперлася на одвірок, якось кумедно виставила вгору кругленьку гузицю, разом у такт із нами хилитаються тудисюди двері з шибками, її голова з розпатланим волоссям метляється в простінку, наче

читати