Завантажити

схарапуджено когось виглядає з ґанку, несамовито піддає. Тим часом мені ввижається в одній із шибок, що з того боку дверей сюди зазирає піп, точніше бачу його перекошене обличчя. Від страху я ще завзятіше притискаю в темпі її кругленькі клуби, пальцями намацую єдвабний волохатий лобок, чим дужче збуджую чутливу жінку. Вона вивіркою встигає крім інтенсивних рухів від менедомене ще повернути вгору­вниз сідницями, зробити своєрідний реверанс. Тут щось як загримить у ґанку, хутчіш я забився в куток, вона нашвидку одягла халамиду, вибігла надвір. Чую, перемовляється з кимось. Уже через хвилин п’ять увійшла, наче й не було нічого, буркнула:
– Приходив староста церковної двадцятки, передав запрошення від благочинного, аби на Водорщі я приїхала в район, – обійняла мене. – Мушу...
– Шкода таке тіло давати лапати старому бузувіру, – кажу на те.
– Ліпше вже я ляжу під нього, чим він буде втішатися молодими дияконами. Ходить поголос, що має до хлопців охоту. Нехай уже я, бездольна... – криво усміхнулася.
У доброму настрої вертаюся додому пізньої ночі. Тихо над селом, рідко десь гавкне пес, чорніють хатки по два боки гірської річки. Рипить під ногами різдвяний сніг, навертає в минуле, коли малим я ходив на Святий Вечір колядувати, а через тиждень, тобто як сьогодні, щедрувати. Тепер вільно як дорослі, так і діти ходять ватагами від хати до хати, бажаютьщедрують ґаздам наступного Різдва й Нового року дождати, а тоді активісти села, переважно тутешняки, вистежували колядників і щедрувальників, доносили на них, дітей карали в школі. Влади міняються, стародавні звичаї переходять із покоління в покоління, наснажують нинішнє минулим, ведуть у будучність.
Наповнений спогадами, сів уже вдома до столу, приклався виводити думки на папері. Десь перед Стрітенням опам’ятався, згадав про попадю, надумав увечері завітати до спраглої вдови. Бо впродовж місяця увесь свій запал я віддав творчості, цілком і повністю поглинутий натхненням. Рядки легко писалися; наче наркотик, думки п’янили тямку, наразі безсилу перед могутнім розумом. Я самовіддано виконував чиюсь волю, заполонений уявою. Будь­що інше мене не цікавило.
Прибився я ввечері манівцями до любки. Попадя насторожено зустріла мене:
– Здається, я в тяжі, – приклала руку до живота. – Млоїть мене останнім часом.
– Від кого?.. – став біля дверей, мов укопаний.
– Може й від тебе, – стенула плечима. – А може й від мого покійного чоловічка. Тільки не від благочинного... Нехай, якщо буде дитина, казатиму всім, що піп устиг лишити по собі потомство.
Не чекав я на такий перебіг подій, думав, що інакше зустріне:
– Хтось іще знає?..
– Вчора їздила до благочинного, збрехала йому, що він усьому причина, – хтиво посміхнулася. – Старий бузувір з переляку мало не втратив річ, одразу наполіг, аби я зробила аборт. Я відмовилася. Тоді він і погодив зі мною, що мовляв дитина від покійного, а – благочинний як „законний батько” буде у всьому мені допомагати. Такий розклад.
– Наші зустрічі, виходить, марно не минули.
– Виходить, що так. Але я ще не впевнена, що дитина може бути від тебе. Покійник перед смертю через силу побував у мені, зросив своїм сім’ям.
– З мене помагайник ніякий, хіба що добрим словом стану тобі в пригоді.
– Ходімо в спальню, – взяла мене за руку. – Там нам буде спокійніше, – перехрестилася перед портретом небіжчика.
На широкому розстеленому ліжку вмостилася на мене, її волохате кубельце лоскоче мені груди, совгається тудисюди, голову закинула вгору, потім сп’ялася навшпиньки, направила настовбурченого блазня в пухле логовисько. Поволі, наче чвалом, удовольняє свою роз’ятрену хіть. Я сприяю вершниці вдалими рухами, гладжу її гладенькі коліна, милуюся похитуванням розкішних цицьок. З годину „неслася” на мені, кілька разів одчувала оргазм, але стримано раювала, і тільки – коли струмінь липкого сім’я запорошив її порожнину, – притьма впала мені на груди:
– Твоя допомога мені найнеобхідніша, – спершу витерла його, навприсядки вибігла в іншу кімнату.
Я вдоволено задрімав на свіжій постелі, після творчого місяця й щойно відчутих любощах. Ні про що не думаю, тільки відчуваю насолоду розмореної слабкості. Десь неначе поділося моє тіло, спальня попаді, ба навіть ціла фара, я ширяю поза хмарами, ніби павутина „бабиного літа”. Увійшла, я наче бачу її, але не розкліплюю вій, кортить іще побути там, далеко звідси, в легкому сні. Вона не стала тривожити мене, присіла скраєчку, пучечками пальців ледьледь торкається шкіри, виводить якісь візерунки. Пасма її волосся, чую, ковзаються по мені, навіюють спокій і мир. Виснажена робота з рукописом висотала багато сил і нервів, наразі маю розвагу, втіху після каторжної праці. Жоден труд не відбирає стільки здоров’я, як та писанина. Перебрав я вже не одну роботу, можете повірити...
Попадя провела мене в ґанок:
– Поки що обмежимо наші зустрічі. Сам розумієш... – задоволено цмокнула. – Добраніч.
Весна сього року тяжко пробиралася в гори, помалу танув сніг спершу довкола

читати