Завантажити

чоловіка, а спромоглася тільки на заможного попа. Ти про мене майже нічого не знаєш, лише дещицю... Росла я в багатодітній сім’ї, в скруті. Няньо з мамою тільки те й знали, аби плодити дітей, а дати лад, запомогтися, – чомусь не думали про наше подальше життя. Росли ми з нинішнім до завтра, абияк, брати і сестри розтікалися по світу, рідко коли наверталися до нужди, провідували родину. Десь у дванадцятирічному віці поклала, що обов’язково вийду заміж за багатого, непитущого, слухняного, такого, аби нарешті відчути себе царівною. І домоглася свого. Приїхав до нас, в село, семінарист до шкільного товариша, тоді й задурила йому голову, можна сказати: сіла на шию. Проте він поставив умову: „Будеш мені вірно служити”. Згодилася я на те, окрилена рожевими мріями. Так я вирвалася з нужди, вийшла заміж за попа, кілька разів переїжджали з одної парафії в іншу, об’їздили пів­України, нарешті осіли тут, у твоєму селі. А відколи ти поселився в заріччі, змушена була перекинутися на почвару Кондофиску, відбити в тебе охоту до Берегині; аби ти свою любов і силу віддавав через мене попові. Спершу заважала мені Берегиня, не давала підступитися до тебе, потім, як ти втріскався в неї, я взагалі не мала моці над тобою, то – перекидалася, пригадуєш, на твою жону, то – на сусіда, а ти однак не зважав ні на кого, і тільки Яфет, його прихід, одірвав трохи тебе від неї, тоді вже я змогла приманити тебе до себе. Берегиня, аби ти знав, нікуди не дівалася, живаздорова, щовечора випливає на берег до твого румовища, а ти через наслану мною полуду її не бачиш і не чуєш. Я мусила рятувати свого попа, бо він животіє завдяки таким, як ти. Пробач, якщо можеш, – вона звільнилася з­під моєї руки, підвелася. – Мені пора... Побивається за мною панотець. Якщо дозволиш, я потай приходитиму до тебе?
– Не боїшся брехень? – співчутливо запитав.
– Не журися за мене. Щось придумаю... – сквапно розчинилася в ниві. Шелестить за нею липке квасолиння, лунко відбивається над темним селом.
Іду берегом до свого прихистка, диву дивуюся від щойно почутого, ніяк не можу повірити: насправді, таке може бути?!. Жив собі піввіку чоловік без пригод, а тут під старість отакі чудасії чиняться зі мною, точніше хтось вивіряє мене. Став я на кладку, і біля млина побачив на припнутій колоді Берегиню. Так само ніжиться, чеше свої розкішні коси, плюхкає ногами, мов дитя. Моя хода насторожила її, потім від радості підстрибнула на колоду, пірнула в сріблом розбавлену воду. Махає рукою, віддаляється:
– Сьогоднізавтра настануть холоди, я змушена буду розпрощатися з вами до весни, – задоволено пливе в свою криївку. – Будьте вдячні попаді за її щире слово.
Не встиг я й загикнутися, як щезла в крушині. Збуджений, заснув над ранок. А з першими променями Сонця вирушив я до Яфета. Тільки вибрався на Осоню, як з півночі затягнувся обрій сірою хмарою, враз усе небо зблякло, пішов дощ. Я пригнічено вернувся геть, до свого млина. Зрозуміло, в осінню негоду не слід потикатися з дому в гори: до нитки намокнеш, а ще глейка глина під ногами та дошкульний вітер обтяжать ходу, в мряці можеш збитися з дороги. Ліпше перечекаю сльоту. Проте капосна чвиря затяглася надовго, до перших морозів, – а там ударив сніг, і наші зустрічі з Яфетом припинилися. Берегиня також перестала виходити з своєї криївки. Світ наче вмер для мене, вчинилося сумно і тихо в заріччі.
Саме час якраз і сісти до столу, взятися за рукопис. Довго я виношував назву, та махнув рукою, бо не подобалася жодна, зворушливо вивів перше речення: „За селом, край гори, принишк у вільхах старий млин”. Буцім нічого: лаконічно. Друге речення пішло легше, тільки слова „валило” і „джерґа” доведеться пояснити.
Десь після Митря навідалася до мене попадя, вперше після тої зустрічі на луці. Я саме переписував сторінку, де ідеться: „як побачив її, шерепу грудасту з отакенними кулями цицьок і животом, як циганський лантух”. Зараз увійшла вона до моєї господи пишною молодичкою, гарно вбрана, з порога запитує:
– Хто, хто в сій рукавичці живе? – наче пустує.
Місяців зо два я не бачив людей, і її голос зворушив.
– О, хоч ти згадала про мене, – склав до скрині своє писання.
Почоломкалися. Допоміг їй скинути верхній одяг, одразу відчув у горниці жіночу завзятість, точніше цікавість, її погляд упав на скриню:
– Така лада тепер коштує великі гроші. Дуже красно різьблена.
Посміхнувся я:
– Вона має дуже дивну історію. Колись, пригадую, малим я приходив до своєї баби й страх як хотів зазирнути всередину: що ж там у скрині вона зберігає? Потім, коли баба померла, я відчинив заповітне віко й не повіриш, що побачив: безліч банок з свяченою водою. Тою водою я підживлював садовину, а відтак лада нам служила для зберігання борошна. З переселенням у заріччя я забрав її сюди.
Попадя присіла скраєчку лавиці, біля скрині, ніжно гладить її:
– Добрий був той майстер, що вклав у неї стільки любові. Чую на перстах кожен його штих, якась плавкість збереглася від тої роботи. Напевно, добрий був чоловік, –

читати