Завантажити

холуйством запопадливими хохлами, нищилося. Тут Яфет перевів подих, підвівся:
– Мені пора, – кивнув головою в глибочінь печери.
Пізно вернувся я до свого осідку, опівночі. Бачу, сидить на порозі, ледве втіснившись в одвірки, наче стіжок, тлуста Кондофиска – грузька, розкисла, зраділа мені:
– Зачекалася на тебе, дятлику, – насилу встала. – Боялася, думаю, чи не загубився десь ти поночі.
– Прийшлатаки, – гримнув я. – Кортить тобі знову мого дзьобика погострити... – кплю.
– Кортить, солодкий, – береться за клямку.
– Ліпше тут, надворі, – почесав матню. – Туди тобі не слід потикатися.
– Най буде так, як кажеш, – уже скидає з себе лахи. – Потрудися на славу.
Лежить проти мене кваша, сліпуча від ятристого місяця, чекає на любощі. Тим часом я розглядаю її опасисті стегна, ба навіть голубі жилки видно, подекуди випинаються; вим’ям спадає на морщавий лобок драглисте черево, застеляє логовисько, пудові циці розкидані вбоки, дихають окремо від усього напруженого тіла, мнуться бідолашки під ліктями; пупець геть заплив салом, і я забираюся на те трясовиння, тону в обіймах Кондофиски. На жаль, у нас нічого не виходить, мій блазень не слухається жагучих почуттів, як той слимак, ковзається біля її набубнявілої „черепашки”. Тоді вона просить:
– Візьми ковбаньку, підклади під мене, – підняла сідницю.
Труть її, сердешну, гострі краї посіченої колоди, муляють клуби, але вона терпить, сприяє мені підняти вередливого брикунця. Той уперто комизиться, не слухається нас, бовтається, мов невід в ополонці. Тоді вже я вдаюся до крайнощів, упадаю коло її логовиська, вістрям язика „жалю” бурульку клітора. Наразі вона казиться, наче напала на неї пропасниця, дригоче своїми опасистими стегнами, стискає, мов лещатами, мою невинну голову, мусив я Кондофиску вщипнути. Тут і він набрав хвацького вигляду, на радощах засатарив його в масні надра любаски. Спраглою самицею вона вищить, а я немилосердно припав до тої роботи: вперся на витягнутих руках в її плечі, та так, аж ум’ялися долоні в них, завзято гарую...
По полудні наступного дня завітав до мене піп, у розпачі:
– Занедужала маточка, може маєте якісь трави запомогти їй... Іще маємо надію на вас, пустельника, – побивається.
Вислухав його я та й кажу, що провідаю хвору ввечері, коли стемніє, аби злі язики не мололи лишнього. „Щось придумаємо”, – заспокоїв попа. Випровадив його, а на душі неспокій. Ускочив я в добру халепу. Тепер спробуй вибратися з неї, коли заварив казан каші. По правді, ніякий з мене знахур, хіба що – живу на відчепі, подалі від інших. Проте з бігом часу відчуваю причетність до якогось таємничого дійства. Мене втягнуто невідьким у мистецьку забаву, випало грати Скальпеля в руках Хірурга.
У сутінках іду через кладку, чимчикую узбіччям до села, намагаюся бути непоміченим. Стережуся навіть власної тіні. Таки добрався до фари11 нишком. Двері відчинив мені занепокоєний душпастир, провів через вітальню до нездужалої, а та лежить в перинах, її очі вказали йому на поріг. Піп позадкував за двері. В одну мить вона перемінилася, нараз її щоки зарум’яніли, губи налилися кров’ю, з очей спала чорна печать. Трохи підвелася, сперлася на лікоть:
– Ти сьої ночі виссав з мене останні сили, – серйозно каже вродлива молодичка. – Не витріщайся так, я направду... – посміхнулася. – Кондофиска – то я!
Мене наче пройняло струмом, але не дав взнаки:
– Я здогадувався... – спокійно вимовив. – Ти – чортиця, – спідлоба зиркнув на двері.
– Не журися, він навчений слухатися мене, – лукаво повела бровою. – Він тільки піп, а я його сила. Тепер і він занедужає, втратить моць, якщо ти не всилиш у мене втрачену хіть, – відкинула з себе перину. – Невже тобі не шкода сього випещеного тіла... – справді, зараз проти мене красувалося щось особливе, дуже привабливе, разюче, що годі передавати словами. – Якщо раніше ти любився зі мною як з почварою, то зараз я геть не та, – стисла моє зап’ястя. – Ходи, верни мені любов... – сягнула рукою за очкур. – О, який він у тебе пругкий.
Я сіпнувся вбік, різко підвівся:
– Не чини з мене дурня, – відступив. – Кортить тобі мати бавлінку, знайди когось іншого.
Впала хрестом, розкинула ноги, мало не плаче:
– Помру я, помру без тебе. Мені потрібна вроджена сила, сила здорового чоловіка. Хіба ти не бачиш, що довкруж одні лиш вівці та кволий ватаг метляє матнею. Я хочу чути природу в собі. Тебе, Каланнику несусвітний. Підійди ближче, – вмовляє.
Заворожено підходжу до ліжка. Вона навколішки розстібає мені очкура, бере в руку набундюченого блазня, водить ним довкола рота, тулить до очей, щось виписує на підборідді – шаліє: чую, розжарена навершня його вже ковзається по її піднебінню, а її дриготливі, наче навощені пипки труться об мої коліна. „Лафа!” – сказав би мій давній приятель... Золотий ланцюжок з хрестиком у неї на шиї лоскоче мене, раз по раз чіпляється за уда, совгається по мошонці, ніби неприкаяний. Нарешті вона наситилася моїм сім’ям, притьмом звалилася на шурхотливі простирадла. Від

читати