Завантажити

дороги.
Наприкінці літа в горах далеко від села син збирав дуже хворого батька в останню дорогу. Звісне, ніхто з рідних зараз не думав про смерть старого, проте всі співчутливо випроваджували його, допомагали вбратися, взули топанки. Той тільки посоловілими очима немічно кидав погляд, ледве вимовляв слово за словом, насилу спирався на костур. А ще вчора нарівно з сином, хоч той­таки костур запомагав йому, старий косив, клепав на бабці замашисту косу. Проте й старий зараз не думає про смерть, а тішиться з ґанку, що онде сіно в копиці, матиме взимку марга що їсти. Нестерпно болить його і під лопаткою, і стегно, і коле в шлунку. Котрий рік мучиться старий верховинець, як пішов на пенсію. Працював усе своє життя в лісі, валив отакенні буки, а тепер жмут болячок уселився в тілі, колись дужому й загартованому, точить зсередини. Сього літа син наполіг, а він нарешті погодився лягти в лікарню. Немає більше сили терпіти болів. Через що й дав згоду кудись їхати, позбутися страждань. А надворі так красно: прохолодний серпень покриває мжичкою гори і доли, поля і городи... Сонечко хилиться до обрію, забирає з собою тепло, мляво проблискують солом’яні проміння крізь густі галуззя кошлатого горіха, мабуть, хочуть пробитисятаки до руки старого, хоч не потиснути – відвітитися з ним. Той відчув на зап’ясті чийсь доторк, повернув голову до ятристого... дерева. Сонце вже потонуло в горісі. Кепсько вчинилося хворому, але не показав того, тихо прикусив біль, обвів поглядом обійстя, кинув оком на штовб призахідної гори, що ще дурила себе осонням, якось криво посміхнувся:
– Пора... – ледве пошкутильгав через кладку до авта.
З того берега річки ще раз обдивився своє обійстя край гори, в затишному саду, обрамленому моріжком, неохоче вмостився в повоза. В авті син і невістка потиху перемовлялися з водієм, а він мовчки терпів погану їзду занедбаними гірськими дорогами. Там, уже в міській лікарні, визначили діагноз, схопилися рідні за голову: „Метастаз!..” – „Як іще він ходить...” Звісне, приреченого лікарі не ознайомили з історією його хвороби, а пошепки сказали рідним. Старий верховинець, який дотепер не знав, що таке ін’єкції, пігулки та ніколи не чув загострого запаху медикаментів, одразу подався, зліг. Прикутий до ліжка, він при свідомості просив тільки одне: „Додому”. Через деякий час уже в труні його тіло доправили на гірський цвинтар... Тут Яфет перевів подих:
– Можемо сміло сказати, що початок і кінець дороги не мають суттєвих розбіжностей. Усе визначає свідомість. Тож свідомий свого призначення, я рушив у дорогу...
Яфету я подякував за почуте, відвітився, надвечірком подався до свого прихистка. Увесь вечір і трохи ночі прихоплю, доки дістануся старого млина. Як­неяк, а в діл легше іти.
Спадає тихо вечір на гори. Прохолодний вітерець ледвесенько колише придорожні кущі, крони дерев, освіжає дорогу духмяном достиглого літа. То тут, то там по схилах спалахують вогники в шибках – ладнають вечерю ґаздині, а наморені за день діти – хто коло худоби, а хто байдики б’ючи – вбрані валяться з ніг, одразу поринають у сон. Старшенькі наспіх перекусили, квапляться на пригір, до ватри, там хлопці й дівчата збираються на такі собі вечорниці, туркочуть у жартах і примовках до ранку.
Вечір непомітно переходить у ніч, густа чорнява синька покриває дорогу...
З охотою швидше добратися до ліжка та відпочити з дороги, я несподівано зупинився перед порогом – на припнутій колоді сидить хтось на подобу Берегині, наче й не бачить мене. Кигикнув я.
– А, приблудили нарешті до свого дому, – повернулася незнайома пройда.
Я трохи не присів, як побачив її, шерепу грудасту з отакенними кулями цицьок і животом, як циганський лантух.
– Не бійся мене, дятлику, – моргає.
„Вона своїми тлустими боками може загатити Дунай”, – бридко вчинилося мені,
– Лишіть мене в спокою, – показав їй на кладку. – Ідіть, звідки прийшли!
Тяжко підвелася, ледве несе своє стопудове черево, підійшла до лотока, закинула на дошку грубезні циці, мов здихнулася важелезного млива. Передихом каже:
– Не бійся мене дятлику. Я не з’їм тебе, – панібратськи перейшла на „ти”. – Сподівався зустріти Берегиню, а натрапив на мене.
– Де ж вона? – вирвалося з мене.
– Вона, мій дятлику, рибок годує. Більше не побачиш свою любов. Еге ж...
– Чому?
– Подумай... Ти ж у тому винен...
– Але ж ви...
– Тепер замість неї буду я, – млосно розвела плечі. – Чим тобі не пара...
Скривився я:
– Ідіть геть.
– Стривай, мій дятлику... Тільки після того, як удовольниш мою хіть. Я ж тобі не якась бриклива дівка.
– Звідки ви взялися на мою голову... – зірвався на крик.
– Охолонь, мій дятлику... Охолонь. Я вже котрий рік блукаю у ваших краях після тої чорнобильської ціхи. Чув, напевно, про зірку полин та її чудодійні наслідки... Можеш звати мене – Кондофискою. Справжня тобі україночка, тільки трохи поповніла на галушках і салі, а так усе пристойно.
– Як вас там... Кондофиско, не ганьбіть себе перед світом, – вичитую

читати