Завантажити

селі. Ви – по заробітках, а я в мандрах...
– Й що намандрував?
– Дорогу...
– Добрі статки маєш... Дорога – то велике діло, її вже не втратиш. А я каланником свій вік угробив. Тепер опуцьком старію. Що тебе привело до мене?
– Самота... Я спізнав вік зрілості, не цікавить уже дорога. Хочу побути, як колись, у розмовах з вами, – зміряв очима топорище сокири. – Рихтуєте старий млин?
Заважився я з відповіддю, не дав одразу:
– По правді, я збирався робити човен, – і розповів Яфету пригоду, що приключилася зі мною тут. – Отакето, цімборо5.
Він спочутливо махнув головою:
– Берегиня неодмінно видужає. Тільки не втручайтеся в її прихисток. Опорядкуйте спершу румовище, дайте лад у млині.
Розважлива мова прибульця трохи збила мою гарячковитість, осадила збудження. Що не кажіть, а Яфета знаю давно, пам’ятаю його ще хлопчиськом, задерикуватим отроком, уже задумливим легінем, і щоразу був мені за порадника. Його нестримна тяга до знань передавалася й на мене, вселяла втіху. В селі, в основному, прагнуть статків, лишень Яфет окремішньо вирізнявся з­поміж інших, не гнався за багатством, а вбирав у себе чари гір. Годинами міг сидіти на пригорі, зверху спозирати заселене міжгір’я з пониззям виткої річки. Там якось і застав я його, поцікавився:
– Над чим думаєш?
– Радію тому, що є, – повернувся до мене. – Спокій напуваю добром. А ви, либонь, острожину6 ладну вишукуєте? – помітив у мене за поясом сокирчину. – Копицю хочете класти...
– Я вже згромадив сіно на хлів. Острожина мені ні до чого. Так, іду плаєм7, аби дома не сидіти...
Посміхнувся:
– Й мені не сидиться на одному місці. Завжди кудись тягне, вабить у невідомі краї. Ясна річ, ліпшого там нічого не знайду, а тямка вудить рибу в каламутній воді, ніяк не заспокоїться.
Розсудливість Яфета й викликала в мене цікавість до його імені:
– Хто тебе нарік?..
Якусь хвилю помовчав, ураз пожвавішав:
– Піп охрестив... А батьки не перечили. Недавно – сам лиш узнав, що воно – Яфет – означає: „чарівний” або „прекрасний”. Якщо вас цікавить його походження, слухайте. В Ноя, як відомо, було три сини: Сим, Яфет і Хам. Від Сима, немовби, розплодилися семіти, від Яфета білі народи, а від Хама пішов африканський світ. Так принаймні твердить „Біблія”. А як воно було насправді, тепер важко сказати. Одне слово, імена переважно у нас жидівські, а душі арійські.
– Справді, більшість імен, скажімо, Іван, Ілько, Семен і багатобагато інших є чужі, сторонні...
– Тому так і склалося у нас, на рідній землі, що почуваємося тут інородцями, узурпаторами материнського лона.
У нас часто тривали зустрічірозмови з Яфетом, аж поки він не повіявся світами. Відтоді я жив своїм порядком, він посвоєму, і тільки зараз, бачте, знову ми разом. Яфет обачно цікавиться:
– Чим живе тепер село?
– Село помалу втрачає старосвітський уклад. Зароджується конденсат невідомого. Важко сказати, що відбудеться...
– Якщо цілком одімре первісне, слід чекати біди. Лише село може врятувати загал од повного нищення. Міста накопичили надміру кислот.
– Здається, тепер уже весь світ конає в задусі...
– Світ – се щось велике, а мене непокоїть одним­одна людина.
Яфет якусь хвилю помовчав, окинув поглядом почорніле румовище, зелений моріжок збоку причілка:
– Живе й мертве завжди нагадують нам про вічне і тимчасове. Здоров’я можна поправити, силу не вернеш. Я веду до того, що старий млин уже відслужив своє, не варто вам його держати. Переселіться, ліпше, зі мною в печеру, тут недалеко... Я надумав оселитися там, аби відчути початки росту того невідомого...
Не чекав я від Яфета такого: покинути свій осідок і перебратись з ним у печеру схимникувати. Надто ризиковано бути пустельником. Я хоч і облюбував собі самотність, але не в такій мірі, аби з руками й ногами поринути у світ абсолюту. Там мені буде тісно й нудно, гадаю. Бо власне тут, на румовищі, я свій і належу тільки собі. Доста з мене, на що змігся.
– Ні, я лишуся тут, Яфете.
Він спроквола підвівся, подав руку:
– Коли захочете, приходьте... Маємо про що поговорити, – неквапом рушив затінком, уздовж берега, до свого прихистка.
Провів услід його, а на душі тужно. Бо нині рідко почуєш розважливий голос, нема з ким повести мову про наболіле, почути у відповідь добре слово. Тільки злість і розпука тепер на вустах у покривджених, зболених власною неміччю. Конає усталений світ і його речитативи, не тішать ані той світ, ані його речники мій слух. Усе вмирає на очах. А власне Яфет лишень вбивається в колодочки, починає заново жити. Йому легше, бо готовий був до переставлення. В мене інше – я через обставини, що поступово склалися, тут опинився, в закутку самоти. Тож стане з мене й сього, що маю, неподалік од людей і в межу з перелогом.
Упродовж кількох тижнів я зладнав­таки човна та вистругав весло. Зібрався сьої ночі приступитися до того чорторию, де знемагає в криївці Берегиня. Хоч і не дістануся споду крізь буркотливий шурф, а окреслю човном вирву, тим дам

читати