Завантажити

Служилися вдома мною всі: як жона, так і доньки. А не заслужив ні в одної поваги. Дав їм сісти на голову, позволив з любові. Терпів доки терпів, не витримав наруги над собою, спершу хотів повіятися кудись у світ, а таки зупинився на заріччі – придбав румовище та вже першу ніч провів у тривозі. Берегиня оживила мене, наслала молодечого духу. Звісно, я збирався в старому млині заспокоїти нерви, тихомирно здійснити нарешті свою мрію, викласти на папері скиби думок, які шарами залягли в зранену душу. Болить мені здавна за себе, батьківщину, знедолених і безталанних. Я виріс у багатодітній сім’ї, восьмеро було нас у матері від різних батьків, про те я довідався пізніше, коли діти на вигоні дразнили нас – моїх братиків і сестричок – кополами, тобто байстрюками. Тому, напевне, я завжди ішов на поступки жоні й донькам, принижений змалку чужими.
Сонце вже височенько грає в небі, звеселяє мене. Не сидиться на місці, тягне д’горі, на ґрунь. З дитинства люблю Осоню, продовгастий верх одної з гір, що зусібіч – то тут, то там – мріє крайнеба. Завжди, коли мені тяжко на душі, забираюсь на Осоню, виливаю тугу в коломийки. Осоня вабить до себе непорочністю чистого простору, царським престолом вершини над іншими, а над усе – її ґрунь осяйний цілий рік. Будь­якої пори тут багато світла і сонця, не дошкуляє пронизливий вітер. Звідси видко пониззя кількох річок, що ген за небокраєм стікаються в повноводну Тису. Тож неквапом беруся вгору, виводжу коломийки:

– Ой жалю мій, гіркий жалю, як тя много маю,
Спишу тебе на папірець, вержу до Дунаю.
Буде собі тихий Дунай помаленьку плисти,
Буде тебе, гіркий жалю, в Чорне море нести.

Побув я на ґруни, наспівався вволю, розрадив душу. Вертаюся до свого прихистка в доброму настрої. Мудрую в голові засновок твору, з чого почати його. З усього пережитого й не вибереш отого головного, що має першим лягти на папір, дати основи. А вступ мусить бути простий і лаконічний, аби відтак легко стелилося слово по слову, вибудувався місткий зміст. Здавалося, що там сісти і викласти на папері свою оповідь. Раз плюнути. Далебі, ні. Треба добре повпадати коло першого речення, виносити в голові, зріднитися кровно. В одному реченні вимальовується цілий світ... Й не зчувся, як опинився в горниці; натикнувся в сутінках на прядку. Тільки зараз опам’ятався.
В опівночі знову розбудив мене легесенький стукіт у шибку. Там само, на припнутій колоді, сидить напівгола красуня, чеше розпущені коси:
– Як вам ведеться на новому місці? – з­під брів уважно розглядає мене.
– Най би було... – притьма поїдаю очима жіночі розложисті груди. – Боюся, що можете простудитися в прохолодній воді.
– Аа... Вам не дає спокою моя нагота, – сміється. – Я дорожу своїм тілом.
– Є чим... – прицмокнув.
– Справді? – наче зашарілася. – Приємно чути. Жінка й створена привертати до себе чоловічу увагу. Шкода, звичайно, що чоловіків цікавить тільки тіло жінки, а про її душу рідко думають, їм лише б навситися плоттю.
– Не беріть усіх на один копил.
Відклала гребінець, війнула розчесаним волоссям:
– Чим я ліпша за вашу жону?
Не чекав од неї такого. Завагався з відповіддю...
– Таємничістю.
– Звісно, – посміхнулася. – Дайся вам тільки у руки – тут і позбудешся всього. Чоловіки ласі до мняса.
– Так... Але є з­поміж них і вегетаріанці. Не всі мнясоїди.
– То ж нащо тоді жінка такому?.. – загнала мене на слизьке.
– Жінка цікава чоловікам своєю протилежністю, – присів скраєчку на колоду. – Не було б зараз вас тут, я супокійне спав. А так, як бачите, мушу перед вами збивати пал своїх емоцій. Даремно мордуєте мене своїми спокусливими чарами.
Берегиня зсунулася з колоди в темні води плеса, пустотливо насварила пальцем:
– О, а ви ще й лукавий, – пливе на боку до свого схрону. – Я думала: ви тихий, смирний чоловік, – пирснула сміхом. – Мученик... „Мордуєте мене своїми спокусливими чарами”... – в її словах чулося горде самолюбство. – Добраніч. Я, може, й справді відбираю у вас дорогоцінний сон.
– Зачекайте, – схопився я на ноги.
Проте її не стало. Щезла в крушині. Знову в облудних стінах нема мені спокою. Цвіркуни та миші невгамовно хрускотять по кутках. Над ранок трохи задрімав. А вже через годину вийшов на світлу галявину, звернувся подумки до Сонця, подякував Дажбогу за минулу ніч, набрався снаги на цілий день, а там освіжився чистою водою, змив із себе втому та млявість. І раптом спало на думку пробратися до заводі, в заростах вислідити сховок Берегині, торгнутися її. Кладкою перейшов на той бік річки, хисткою гаттю пробрався в гущі верболозу, крізь верби продерся до рідколісся, між кущами нипаю сліди чарівниці. Побіч стиха тече річка, раз по раз плесне хвиля, насторожує слух. Округ жодних ознак, аби зачепитися за щось поглядом, вислідити криївку. Рівнесенький низ, подекуди замулений і захаращений нанесеними корчами та пеньками, тішить око веселим моріжком у затінку. Ластить настрій. Охота впасти горілиць, розпластано мружитися крізь шолудиві віти до

читати