Завантажити

знати нездужалій, що мені також болять її муки. Бо власне я викликав у неї чуття, породив душевне подразнення. Треба було такому статися... Зумисно не придумаєш. Я наслав на Берегиню неспокій, тривогу. Тепер слід заопікуватися сердешною, любою душкою. Можливо й справді, я „захворів” сентиментальністю. Ллється з мене солоденький альт. Прикро, звичайно. Але нічого не поробиш. Я мушу бути таким, як є. Потрібно перейти через себе до найвищого.
Настав вечір. Я вмостився у свіжосмоленого човна, тихим плесом відплив до чорторию. Срібна смужка води брижиться супроти, розтікається за стерном у боки. Та враз – хитнувся човен, хтось ухопився за облавок, і з води вигулькнула голова Берегині:
– Казав же вам Яфет, що мій прихисток заборонений для стороннього ока, – застерігає. – Там чекає на вас погибель, нащо випробовуєте долю!.. – чи не криком кричить.
Я від несподіванки випустив весло:
– Ви... Я... – не можу відірвати очей від неї. – Одужала...
Розм’як її голос:
– З вами одужаєш... Мушу покинути свій прихисток, аби догодити вам.
– Як? – не йму віри, що Берегиня мовби зголосилася жити зі мною. Вона рвучко перехилилася через облавок, умостилася поруч:
– Тепер вам не треба буде малювати рожеві мрії. Я – ваша! – хтиво моргнула.
Я помітив в її очах якусь облуду. „Ні, се – не Берегиня, ба якась проява схиляє мене на любощі”, – нуртують думки в голові. Проте дорідне жіноче тіло нараз одібрало від мене силу волі, памороки забило. Я втупився поглядом в її принадні циці, налиті жагучим теплом. Груди раз у раз надималися, чим більш спокушали. Не стримався:
– Нарешті... – нахилився пригорнути її до себе.
Тут як сіпне човном, перекине догори дригом. Я ледве вибрався на берег, пообзирався: де ж ділася моя супутниця... Катма. Онде тільки днище човна виблискує боками. Насилу виволік його на сухе, припнув до вільхи. Негайно скинув із себе мокру одежину, розпалив у печі ватру, сиджу в запічку, гріюся, перебираю у пам’яті недавні пригоди, що приключилися зі мною...
Хандра прокрадається; чую, може охопити мене. Тоді, вважай, гаплик; нічого осанну співати солов’ям, якщо невдовзі будеш годувати черв’яків. І хоч солов’ї у нас роботящі, надміру співучі, проте не слід забувати, що й черв’яків маємо досхочу, також запопадливе кодло. Напевне, потрібно на деякий час одірватися від землі, обернутися в красного сокола, окинути край згори... За такими роздумами застав мене колишній сусід:
– Іду дорогою, коли – блимає у вільхах світло. Згадав про тебе, надумав зайти, – каже з порога.
Я хутко вбрався:
– Чого ж, заходьте.
Він навскіс зміряв очима горницю, глянув у шибку:
– Малувато тут місця тобі. Треба розширитися...
Я посміхнувся:
– Колись, може, і малувато б було, а тепер вистачає. Нащо мені великі статки...
– Правду кажеш, – пошкрібся за вухом. – Я на днях прикупив землі, а зараз думаю: кому вона треба? Діти повиростали, на своїх крилах уже, нам з бабою доста було того, що мали. Так ні, загарував у мене якийсь чорт, намовив купити...
– Земля не приносить доходи, тільки відбирає здоровля. Рано чи пізно треба буде розпрощатися з нею. Не заберете її з собою в могилу... А діти ваших дітей не оцінять як слід ваш труд. Обтяжені насущним. Що вже казати про внуків, якщо мої доньки не мають до мене ні дещиці поваги.
Скипів мій колишній сусід:
– О, менша твоя подалася в монашки, а жона фліртує.
Я подякував йому за почуте, випровадив за двері:
– Ходіть здорові. Мені пора спати.
Той ображено поплівся у ніч. Нехай, мені однаково, що завтра скаже про мене в селі. Колись я старався всім догодити, бути обхідливим, а з того, ач, – я один! У самотині нема чого тривожити спокій пустельника.
Рано­вранці зібрався я провідати Яфета. Звідси до його печери півдня дороги. Неквапом вибрався на Осоню, окинув згори вереснем убрані гори: подекуди вкриті жовтиною, наче шаром бляклої полови, денеде ще зеленіють, навівають нудьгу про близьку зустріч з осінніми барвами, холодним вітром і сльотою. Зпоміж тої безлічі гір є одна, на перший погляд непомітна, що онде на схилі тримає сіру груду каміння, зарослу лісом. Ось там і знайшов собі прихисток Яфет, у війсті сухої печери. Туди й держу путь.
Тепер, восени, віє пусткою з покинутих до весни обійсть. Забралися звідси люди в долину, в село, лишили хатки з городом, полями, реманентом, аби по Юрі знову тут оселитися з худобою, птицею та галасливими дітлахами, які залюбки випасають товар по мальовничих кичерах. Адже на скошених безкраїх полях повно лісових горіхів, малини, ожини, кисличок, дичок, грибів, а з­під корявого бука під лісом дзюркотить джерельна вода. З одного ґруня на другий перегукуються між собою як дорослі, так і малі, а діти вечорами коло запашного диму верховинської ватри співають, бавляться, печуть тогорічну картоплю; радісно верещить малеча от гарячого пригорілого лушпиння.
З легким подихом першого осіннього вітру мовкнуть то тут, то там безлюдні кичери, лише почерленілі часом хатинки сиротливо

читати