Завантажити

приткнеться – одвертаються, вважають її божевільною. Верзе казна­що: мовляв, у горах полонинсь­ких якийсь Арієць має у паланці жіночий осідок і там послушниці дуже падкі на передок, зґвалтували бідолашку в усі отвори, позбавили гідності. Не вірять їй аніскілечки, меткій на вигадки. Віршує пустунка. Сьомці непереливки. Зневажена хотіла кинутися з мосту, щоб раз і назавжди розпрощатися з недовірливим світом, зупинив бездомний: „Чи варто?..” – покликав з берега до себе. Вислухав її, повірив: „Арійця не вини. Я не вбачаю Його злочинцем. Причину шукай в собі”. Сьомка па те: „Добре, що хоч повірив мені”, – вмерла на руках бездомного, нарешті щасли­ва. Підховав її нишком до чийогось фамільного склепу, неоковирно надряпав цвяхом на тьмяному мармурі: „Тут спочиває поетеса Сьомка, яка хотіла написати про те, що не дано жінці”. Щоразу, коли великий Арієць буває в місті, провідує могилку Сьомки, завдячує невідомому за добротливість. Якось вони зустрілися біля фамільного склепу, розговорилися. Бездомний:
– Я, можна сказати, не знав її.
– Хтозна... Можливо саме ви найкраще взнали небіж­чицю, коли вмирала.
...Життя – спалах... і власне на ваших очах воно загасло. Недоречно зараз провадити мову про те, хто її знав ліпше. Нехай упокоїться тіло покійної, а душа, душа перел­лється у пісню. Душа її прагнула світла, закута латами. Ду­ша часом безсила змагатися з тілом, іде на поступки. Завдають одне одному болю. Страждає чолжон, уніфікований атлантами...
– Що тоді казати про арійців?
– П’ята цивілізація також не вихід. Лише дві наступні й останні цивілізації виведуть історію з глухого кута. Мені, як і вам, не слід побиватися за домівкою, якщо обоє не маємо вічного пристанища. Мандруємо несамохіть з планети на планету, позбавлені первинної пам’яті.
Великий Арієць потис невідомому руку, подякував за добрий вчинок, покинув цвинтар і місто.
Минула осінь. Зима покрила гори білою габою. В паланці життя іде своїм звичаєм. Любощі, будні...
До комірок навідуються одна до одної послушниці, гуторять довгими зимовими вечорами, непричком, як зараз. Яся в перламутровому пеньюарі та Шовкова Косиця в буз­ковому. Сидять навпроти у фотелях, підібгали під себе ноги, забавляються, лоскочуть одна одну замашними лозинами, буває, відсунуть полу серпанку, водять довкола пипки – дру­гої, й пупок не обминуть, а там, гляди, заплутається кінець різки в єдвабних кудрях, уже й намацав клітор, ялозить порожнину. Здригається то одна, то друга, провадять мову далі, трохи розхристані й щасливі.
– Чуєш, як хурделиця виє, щось промовляє до нас, – Яся повернула голову до памороззю змережаної шибки. – Напевно, заздрить...
– Віриш у явища? – втупила погляд у стелю Шовкова Косиця.
– Звичайно... Можливо, то нави – душі померлих пра­щурів...
– Уселяються в явища?
– Так... Одне, скажімо, явище має кілька споріднених душ. Їх об’єднує тотожність, що позначається й на нас. Ось ти, Шовкова Косице, одна, я інша, коли переставимося, то тебе визначить і забере до себе одне явище, мене інше.
– Цікаво, куди поділася Сьомка? – не відводить погляду від стелі Шовкова Косиця. – Може й вона належить уже одному з явищ...
– Можливо...
– Шкода непутящу.
– Нічого було приндитися... Розводила б шовкопрядів...
– Арієць одразу не злюбив її, зарозумну.
– Не нами доведено, що жінка повинна коритися чоловіку. Трутень якщо й нічого не робить, а матка в рою ніщо без нього. Сила Його в присутності.
– Ба навіть зараз я відчуваю великого Арійця, – Шовкова Косиця стала навколішки перед Ясею, розсунула жагучі коліна, впрягла цілий язик у мокротиння, вмостилася сама на ослінчик з чопиком.
– Оо, – протягла розбурена Яся, – він одразу вселився в обох,
В комірці, на ліжку пишної Ланди сидить верхи на ній вертка Дзямка, своїми пипками ніжить її, цілуються. Ланда лежачки бавиться з нею, мов з дитям, бере, тримає на руках, пригортає до себе: „Люба”.
Не відстають у любощах і послушниці у білих серпанках Ліка та Міка, пустують удвох у ліжку, вимахують в обіймах такі кренделі, що в стороннього очі на лоба полізуть. А що вже казати про інших... Одна лише Аґа тулиться в хліві до бичка...
В робітні великого Арійця Сафо позує скульптору. Він ліпить з неї образ Мокоші. Натурниця міняє положення вродлива, поважна молодиця в жовтогарячому серпанку з гордо піднятою головою.
– Трохи повернися ліворуч, – рухом забабраної долоні загадує їй прибрати іншу поставу, захоплено мне в’яз­ку глину.
Зате вона милується Його гострим поглядом, який наскрізь проймає її. В карих очах палахкотить пожадливе полум’я й на тому пекельному тлі мріє обрис блакитновидної пані з розпущеним довгим волоссям, уся ледьледь коливається. Зараз вона ладна виконувати будьяку забаганку, лише б догодити йому. Він – то вона! Злиті в одне ціле.
Сафо добре розуміє своє призначення, що, як від­блиск образу Мокоші, покладено на неї.
– Сафо, я довго виношував образ Дажьбога, нарешті Його побачив! – плеснув у забабрані долоні великий Арієць.

читати