Завантажити

але справедливий! Язичницький.
Рисами скіфів, як простодушність, щирість, гостинність, мужність, непідкупність захоплювалися такі визначні особистості, як Гіппократ, Геродот, Страбон. Якраз завдяки їхнім свідченням я й пишаюся своїми далекими пращурами. Наприклад, брат скіфського царя Савлія – Анахарсій якийсь час перебував в Елладі і набрався тамтешніх звичаїв, а коли повернувся на батьківщину – хотів запровадити вшанування Вакха з п’яними оргіями. За те відступник був убитий бра­том. Або те саме сталося із царевичем Скілом, сином Аріапейта. Скіл народився не від скіф’янки. Маги навчила його еллінської мови та грамоти, прищепила любов до грецької релігії. По смерті свого батька Скіл правив скіфами і потай брав участь у розвагах на честь Діоніса. Про те довідалися скіфи. „...Ви, скіфи, смієтеся з нас за те, що ми впадаємо у вак­хічну несамовитість і в нас увіходить Бог. Ну, а тепер Бог увійшов у вашого царя, і він охоплений вакхічною несамовитістю. Бог зробив його божевільним”. Почувши таке, брат Скіла – Октамасад відрубав йому голову. Таким побитом скіфи карали тих, хто хотів заводити чужі звичаї.
Вони твердо вірили у своїх богів на чолі з Табіті (грецьк. Гестія) – богинею домашнього вогнища, покрови­телькою вічного вогню. Шанували Папая (Зевса) – батька богів і людей; Апу (Гею) – матір­землю; Ойтосіра (Аполлона) – триєдине уособлення неба, землі і пекла; Агрімнасу (Афродіту) – богиню кохання і краси; Арея (Ареса) – бога війни заради війни; Тагіпасада (Посейдона) – бога морів і світового океану
До речі, вивчаючи джерела про сколотів мене раптом охопила думка порівняти скіфських богів із полянськими кумирами на пагорбах Старокиївської гори. Як скіфи, так і поляни поклонялися семи божествам. І, здається, зробив я відкриття. Ходить уже усталена думка, що, мовляв, князь Во­лодимир „запровадив у Києві ідолів” (Іван Огієнко), і навіть „Літопис руський” подає: „І поставив він (Володимир) кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його (була) срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокошу”. Дивно, але про те в один голос твердять як вітчизняні, так і зарубіжні науковці.
Хоч насправді ще дід Володимира – князь Ігор приймав 945 року грецьких послів на пагорбі, де стояв Перун, і присягав разом із язичниками, а варяги і хозари, що були християнами у його дружині, та кілька русичів присягали в церкві св. Іллі, над струмком кінець Пасинчої бесіди. Про те, до слова, також ідеться в ЛР.
Отже, слід нарешті відмовитися від хибної думки – ”класичної”, що власне Володимир „запровадив у Києві ідолів” 980 року. Ще за 35 років перед тим Перун уперше згаду­ється в „Літописі руському”. Тож, виходячи з істини, й пот­рібно трактувати, що ніхто з Рюриковичів не мав ніякого відношення до встановлення кумирів. Адже духовністю полян опікувалися волхви. Інша річ, що Володимир їх поски­дав, у такий спосіб позбавив русичів пращурівської віри.
Ідоли на Старокиївській горі розміщувалися на двох пагорбах, а ідол Велеса внизу, на луках Оболоні. Полянські боги, як і скіфські, також обумовили, що слід поклонятися сімом (таємниця – чому?) найголовнішим божествам.
Перун – бог грози, грому, покровитель воїнів, одинєдиний розміщався на пагорбі, нині там Андріївська церква. Поруч, на другому пагорбі (нині – правобічна частина Де­сятинної вулиці – історична назва вулиці – Книжковий Двір) розташовувалися:
Мокоша – єдине жіноче божество в Сімарглі. Можливо, Мокоша – богиня долі. Непарне, жіноче (вороже) начало. Відповідає християнській Параскеві П’ятниці. Скажімо, субота –
парне начало і тд.
Дажьбог – бог Сонця. Міфічне перевтілення: доля – недоля.
Стрибог – бог вітру. Батько­Бог. Стрий, або дядько по батькові. Стрибог поєднується з Дажьбогом. Вони допов­нюють і протиставляють одне одного.
Сімаргл – найвірогідніше, що се божество – оберіг, тотем знакових ідолів. Охоронець пантеону.
Хорс – точно не з’ясовано походження імені сього божества. Наприклад, у „Слові о полку Ігоровім” воно згаду­ється Великим Хорсом, а „Бесіда трьох святителів” іменує його „Хорсом жидовином”. Не вдаватимуся до припущень, а зупинюся на християнському визначенні „Слова св. Григорія Богослова”, що подає таке: „І нині по українах (околицях) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші”. Хорс таки не жидовин.
Велес – бог достатку, покровитель худоби. В „Слові о полку Ігоревім” Боян іменується Велесовим онуком, під час закінчення обжинків іще донедавна рештки збіжжя зав’язували у „Велесову борідку”. Київські князі Ігор і Святослав заприсягалися візантійцям і Богом, і Перуном, і Велесом. Ідол Велеса до Сімаргла не входив.
Ось де затаєна суть арійського світогляду... Що лишень не чинилося, аби його знищити, таки не вийшло. Ве­ликий Арієць дійшов думки, що, перше ніж підбере потрібні фарби, аби передати на полотні глибоку тугу, поставить звище паланки посаг арійським богам. У горах полонинсь­ких, далеко від стрімких доріг і метушні людської.
– Що на те

читати