Завантажити

од слова „жрець”. Вони офірували богам жертви заради достатку і розвою свого племе­ні, а також заради окремої особи, яка могла за те віддячитися. Вважалося, що з допомогою жертвоприношень і славнів (молитов) жрець отримує прихильність Бога, який дає воєнні перемоги над аборигенами, дощ і матеріальний достаток, продовження роду в особі чоловіка тощо. Жертво­приношення залежало від того, хто його замовляв...
Культ ушанування богів полягав передусім у принесені жертв, а також промовлянні і співі молитов. Храмів тоді ще не було. Вівтар зводився на відкритому підвищенні: стелили солому, куди мали сісти боги, і розпалювали тертям полінами вогонь. Жертву кидали або виливали у полум’я ватри – вважалося, що бог Ягні передає її своїм полум’ям богам. У жертву тричі в день приносили сік соми, молоко, коржі, масло, м’ясо жертовних тварин, зерно, мед. Щодо славнів, то молитви вважалися, як і мовлене наразі слово, священними, їх складали ріші, обдаровані богами поети.
Ксатрія. Назва походить від слова „ксата” –
влада, вер­ховенство і означає „владика, цар”. Ксатрії були верхівкою суспільства, воїнами, які разом із царем брали участь у вій­нах. Цар зазвичай походив із ксатріїв, хоч інколи міг бути й іншого соціального походження. Царі племен аріїв укладали поміж собою військові союзи для боротьби з аборигена­ми, союзи вельми нетривкі, бо племена аріїв час від часу воювали між собою.
Плем’я. Крім жерців і воїнів арійський загал складали хлібороби, ремісники, скотарі тощо. Що стосується шудрів, то се були мігранти, не рідня аріям, які разом з ними заселяли береги Інду. Перед початком військової навали арії здійснювали жертвоприношення. Цар куштував жертву – вважалося, що те давало йому міць у бою. Сама битва з ворогом вибудовувалася на ідеї жертвоприношення: в офіру арійським богам приносили ворогів. Крім бойових колісниць, у війську аріїв була допоміжна сила – піхота, незамінна в гірській і лісистій місцевостях. На чолі війська стояв цар і двоє провідників. Під час бою використовувалися не лише колісниці, зброя, а також і психологічні засоби: барабанний дріб і вигуки.
Розваги. На дозвіллі арії захоплювалися кінськими скачками, грою в кості, музикою і танцями, що, безумовно, неодмінно було пов’язано з дією жертвоприношення богам. З музичних інструментів у „Ріґведі” згадується барабан, а також щось на зразок лютні, і очеретяна сопілка або флейта.
Приблизно в середині II тисячоліття до н.е. в північ­нозахідну Індію, в район нинішнього Пенджабу, із заходу почали просуватися войовничі племена, що називали себе аріями. Вони розмовляли однією із стародавніх мов індоєвропейського походження, дуже близькою до мови сусідніх племен, що заселяли прадавній Іран. Арії вирізнялися не лише войовничими здібностями, а й поетичним обдаруван­ням. Головним здобутком сих племен виявилися славні, що складають основу „Ріґведи”.
Каліграфічно вивів останнє речення на берегах стародруку великий Арієць.
Зараз, коли до війстя печери рукою подати, перебрав у пам’яті свої нотатки.
Дорогу йому загородила кам’яна копиця: чималенька, заросла рідколіссям скеля. Здолу стрімко вгору рветься, застигла громаддям над кронами пралісу. Вузесенький і непевний пішник в’ється поміж зазубів на вершечок кошлатої скелі. Страшно, коли глянув униз, не став випробовувати долю, з півдороги вернувся, ще раз зміряв очима недосяжну Йому висоту. Височінь підступна, може збаламутити голову, кинути сторчма вниз. Обійшов кам’яну копицю, рушив уго­ру. Ліпше помалу долати вершину, ніж легко падати задур­но. Таке виробив правило великий Арієць.
Війстя печери зяє чорним отвором у штовбі гори, здалеку відразу й не помітиш. Ось тут і виявлено археолога­ми стоянку мисливців палеоліту. На жаль, а може й на щастя, великий Арієць не втаємничений у галузь історичної науки, що на основі речових пам’яток вивчає найдавніші поселен­ня людини. Коли ввійшов до напівтемного й прохолодного війстя, не відчув ніякого піднесення, не зворушили Його голі і мертві стіни попервах широченького лабіринту, мов заглянув до льоху. Гуде, втягує в себе щодалі густа пітьма, хіба боком можна протиснутися вглиб. Ех!.. Махнув рукою: „Не­хай інші там шукають для себе розради”. Постояв, обдивив­ся війстя печери й неквапом почимчикував упоперек додому. Скучив за паланкою, робітнею та хіттю послушниць. „Я відвідав війстя печери тільки заради дороги, що відтворюю фарбами на полотні. Речові докази мене не цікавлять”, – заспокоюється, що не відчув піднесення там, до чого прагнув. Отримуєш задоволення, виявляється, лише тоді, коли ідеш до мети. Сама мета нічого не варта. Там зяє порожнеча і гуде прохолодна темрява.
У паланці Сафо перша зустріла його, не стрималася, кинулася на шию. (Раніше такого з нею не було).
– Любий... – ум’яла циці в його груди. – Ледве дочекалася, – коліно засунула між волосаті ноги, тре. – Давай... я знемагаю.
Розвернув її навколішки у фотелі, ввігнав у порожнечу поперечину, сягнув пуп’янка. Послушка мотає головою, встигає її нахилити, глипнути на

читати