Завантажити

просунув у пазуху, лоскоче пипку
– Зарадили біді?
– Так, паночку... Грецьким квасом, але ще туди, на жаль, не можна, – насупилася. – Може звище, – підняла сідницю, – запустите стрижня... – навколішки стала на тапчан, загорнула на спину барвистий серпанок, як кольори весел­ки. – Лишень гляньте, що за пампушечки в мене, так і кор­тить їх з’їсти. – Набубнявілий анус сопе в тривозі. – Не бій­теся, я настоєм з дубової кори вимила там, усе чисто... – лік­ті притисла, мов підрізані крила, голова набік, сідниці лощать, як помащене жовтком тісто у діжці. Логовисько трішечки нижче з’їжилося, наче сердиться. Розглядає великий Арієць живу картину: „Тіло людини збудовано надто практично, не потребує вдосконалення. Логовисько, анус – вхід і вихід. Вокзал для приречених”.
Нагнувся, голубить її стегенця, сідниці, руками дійшов до спини, притисся щільніше, бавиться з приплюснутими цицями, потому як увійде в тугий отвір, аж крижі навпроти захрускотіли, вона зомліло протягла: „Любий... Я не можу... Ще...” – піддає, звивається, ладна вертітися дзиґою. Він однією ногою став на тапчан, учепився руками за крихкотілі плечі, наче ткач урядує кроснами. Туди­сюди згинає падку самку. В пориві вихопив уда, повернув очамрілу до себе:
– На... Смакуй нектаром...
Припала сухими губами до блазня, трохи не проковтнула навершню разом з Арійцем, упивається сім’ям, прицмокує: „Солодкий”.
– Авжеж, – він куйовдить коротку зачіску. – Солодкий...
Дзямка, вдоволена, пішла, залишила по собі запашок підсмаженої цибулі. Навстіж порозчиняв вікна робітні, щоб хутко вивітрився сопух, як видалося Йому, задушливих жіночих випарів. Вітерець обдав оселю свіжими пахощами літа. Літо... Найкраща пора для творчості. Разом з окіллям одне вмирає, друге народжується. Гляди: на побілених стінах і ґрунтовці духи і безсмертні вже належать іс­торії, чолжони і атланти доповнюють їх. Арієць осмислює те, що залишилося там, і підбирає в уяві, який нанести пер­ший мазочок, аби відтворити себе. Вельми складно зобра­зити самопортрет, передати мертвими фарбами живу душу, що затаєна в рисах обличчя. Вдається не кожному. Тут важить, як передані ба навіть кутики губ, повісмо волосся. Зовнішність обов’язково виказує потаємність Арійця, вельми вщільненого впродовж чотирьох цивілізацій. Як­що по Йому настане шостий відлік часу, будьмо певні, що спадкоємець Арійця ще вщільниться, можливо, до ступеня металу, втратить еластичність і чуйність. Усе, начебто, й іде до того. Наразі лякатися кінця світу не варто, бо відбу­деться видозмінювання людини в інше, що розумом подолає чуття. Сльози радості й смутку замінить передбачливий інтелект. Холодний прагматизм оволодіє замріяною натурою, позбавить її сприймати серцем. Осереддя свідомості, що спершу проступало в людини крізь хвалос і перейшло до серця, на очах переміщається до сірої речовини в голові. Розум свідомості сягнув найвищої позначки. Тепер залишається тільки чекати, коли монстр спарується з біомасою, і породиться шоста цивілізація, ще незбагнен­на, хоч уже легко помітна. Розум витіснить чуття, напов­нить організм химерною речовиною, що лише поглядом збуджуватиме хіть. Уся та веремія з охами й ахами, щоб удоволитися, залишиться доброю згадкою про давні часи, коли роздвоєні шукали в любощах одне одного – цілість. Те коштувало їм навіть життя. Життя триватиме доти, доки не закінчиться сьома (доба) цивілізація.
Великий Арієць окинув оком робітню, можна сказати картинну галерею з розміщеними то тут, то там малюнками на побілених стінах. У кутку, на невеликому столику розки­дані фарби, квачики та стосик списаних аркушів, посеред оселі – біле, підготовлене до роботи полотно. Ніяк Арієць не підбере того першого мазочка, що мав би лягти, відобра­зити те найхарактерне Його цивілізації. Про неї гай­гай написано чимало, скомпільовано від найдавніших до ниніш­ніх часів. А втім Арійцю кортить схопити „свою рису” фор­мування прародича, хоч розуміє, що нічого нового не додасть, ба не відновить. Адже безліч разів бачене лише видоз­мінюється, деформується, проте не втрачає початкову ста­лість. Якщо, скажімо, чуєш, що була колись Атлантида й буцімто щезла, то вже згадка про неї подумки вимальовує зміст і форму її. Ніщо про так нікуди не дівається. Відкладається в загодя вичинені ніші. Ті незліченні щільники вибудовують невсипущі бджоли, а дбайливий бортник оглядає відтак алгебричні вощини, густо наповнені безліччю чисел і знаків, які навдивовижу обертаються в ароматичний і цілющий трунок. Амброзія доступна лише вибраним. Її вжи­вають задля того, щоб насолоджуватися минулим і втішатися в мріях майбутнім. Сома – амброзія – кров Христова. Те, що колись споживали боги, тепер споганили грішні.
Смуток – найхарактерне п’ятої цивілізації. Глибоку тугу потрібно фарбами передати на полотні. Вкмітив Арієць. Одірвала від роздумів Сафо:
– Пане, під браму прибилася якась проява, хоче вас бачити... Теревенить, що знаєте її.
Насторожився:
– Знає мене?.. Впусти...
Перегодя слідом за в жовтогарячому серпанку Сафо

читати