Завантажити

тобі дасть?
– Рівність...
– Сьомко, – схопилася з ліжка Сафо, – зараз прийду і ти відчуєш себе рівною поміж рівних.
У комірку небавом увійшли Сафо і в попелястому пеньюарі опасиста Ланда, груди ледве вміщаються в повну пазуху, багряне волосся тріпоче, мов осиковий лист. Сьомка ще не відійшла від хмелю, легко й охоче віддалася двом активним, які в любощах викручували на всі боки збиту з пантелику пиху, виробляли з нею казна­що, й самі отримували задоволення.
– Досить, а то замучимо до смерті... – підвелися з ліж­ка дві ставні кралі, струсили з себе піт на мокре пом’яте про­стирадло, недбало кинули погляд на знеможену, зігнуту в клубок Сьомку. – Нічого, оклигає, – моргнула Ланда Сафо. – Нехай знає наших...
Кілька діб Сьомка не виходила з комірки, прикладала до всіх, які тільки є отвори примочки. Нарешті бідоласі полегшало і вона покликала Сафо.
– То ви зумисне так зі мною вчинили?
– Не розумію? – прикинулася розпорядник осідку.
– Ну, ну...
– Що – ну... – розправила груди Сафо.
– Зрозуміло, тут усі рівні перед Арійцем. Цікаво, нев­же він всемогутній і перед чоловіками?
– Великий Арієць нехтує ними, – махнула вперед дес­ницю розпорядник осідку. – Чоловіків, люба, потрібно шукати в борделях. А тут зовсім інший заклад. Я б сказала: зак­ритий осідок для решти.
– То, може, я покину ваш заклад...
– Я ж казала... Дорога втрачена... Вирощуватимеш шовкопрядів, писатимеш свої вірші й розважатимеш нас. Не ти перша така розумна...
– Так, я ошукала сама себе.
– Завжди, перше ніж щось зробити, добре подумай... Арієць не терпить лжі. Можливо, він змилується над тобою і прийме на своє ложе. Почекай...
– Сафо, любонько, поговори з ним. Я визнаю свою провину.
– Йому достатньо сього,– заспокоїла збентежену розпорядник осідку. – Я передам твоє покаяння.
– Дякую, – залилася гіркими сльозами Сьом­ка. – Така моя планида – подобатися іншим. Я достатньо збаламутила чоловіків, аби назавжди позбутися їх.
Опісля Сьомка змирилася з дійсністю і призвичаїлася до розпорядку жіночого осідку, з нетерпінням чекала, коли її покличе великий Арієць. Уже настала осінь, тепле бабине літо павутиною кружляло над скуднілими кронами пралісу. Прохолодне повітря ледве лащило соняшні промені, немов дурило підсоння гожою дниною. В саду під ногами шурхо­тіло падалишнє листя. Сьомка й не зчулася з граблями, коли взяв її за лікоть Арієць:
– Римується?..
Завагалася з відповіддю:
– Складаю верлібри. Нині в моді білі вірші, –
трішеч­ки немов би зашарілася. – Ви напевно про те знаєте...
– Ходімо... Пройдемося в гори.
– За браму паланки?.. – пожвавішала.
– Так... Одчуєш терпкий аромат осіннього пралісу.
– Мені до вподоби духмяні пахощі польових квітів, а втім... нехай буде гречка.
Великий Арієць і Сьомка простують угору, на полонину, рідко перекинуться словом. Уже на ґруни взяв її за руку, повернув до себе:
– Ти сама скалічила собі життя. Не тримати ж силою тебе у темниці. Бачиш, онде пішник збігає вділ, іди й натра­пиш дорогу, що приведе тебе в долину.
Не йме віри Сьомка:
– Жартуєте...
– Поквапся, поки не передумав... Іди, – ледвесенько відштовхнув од себе.
В паланці заглянув до Сафо. Розпорядник осідку саме приміряла теплу вдяганку на жовтогарячий серпанок, узута в ботфорти, волосся прибране під хутряним обідком.
– Що не одягнеш – тобі пасує, – нахвалює.
– Дякую, пане, за красне слівце.
– Сафо, я відпустив Сьомку, – допоміг їй скинути білий кожушок, посадив обіч.
Та не знає, що й сказати.
– Чого мовчиш?..
– Ви порушили складений нами ж статут. Можемо поплатитися за те.
– Сумніваюся... Вона втратила будьяке зацікавлення до життя. Нинізавтра зляже на смертнім одрі, переставить­ся. Не хочу, щоб те сталося тут. Ще зарано нам хоронити когось з­поміж себе. Лишень поглянь, яке живе і свіже тіло, – погладив її литку, сягнув коліно, ніжить стегно, вже мацає волохате кубельце, великим пальцем ялозить клітор і, гляди, ложить очамрілу під себе:
– То, що скажеш...
– Та­а­к... – спершу протяжно, захлинається помалу голосними. – Я згодна з вами, – притисла коліна до грудей, розчахнула дуплавину.
Він розвернув любку, підсадив її сідниці на валик канапи, сягає чим раз далі. Карлючиться в оргазмі спрагла, очі полізли на лоба, гейби сліпа, раз по раз здригнеться, наче крутить судома... Гарячий струмінь ударив Його в тім’я, від­бився густою луною в її порожнину. Хрипкувато заволала:
– Лусну!..
– Встигнеш... – упав навзнак, а вона, розніжена, мокає у каламар пальчика, цицяє пучечок глейкого молозива, цмока, примовляє: „Добре”.
Він водить очима по стелі, розглядає затишну впо­рядковану комірку; неохота вставати, вбиратися, перетинати подвір’я до робітні, де постає в сутінках завершене вчора полотно –
Посад арійських богів.
Тим часом Сьомка добралася до міста, в помешкання, що винаймав їй колишній бахур. Але нинішні пожильці виставили нетягу за двері: „Геть звідси... Не знаємо таку”. Куди лишень

читати