Завантажити

ввійшла в джинсовому комбінезоні та перуці із дрібними косичками давня його знайома, ледве впізнав:
– Отакої... Сьомка...
Сьомка глипає на Сафо, не наважується кинутися Йо­му на груди, мнеться:
– Весело живеш, Арійцю, – хрипкувато мовила, бісики пускає чорнява молодичка. – Може приймеш і мене до свого гурту?
– Чом би й ні, – посадив її навпроти, кивнув Сафо. – Можеш іти.
– Сьомко, ти як була кокеткою, так і залишилася.
– Така моя планида...
– Не знаю, чи підійдеш громаді... Тут одна другої варта.
– Мене не обходить громада, тим паче жіноча... Мені потрібний лише ти.
– Даруй, але я тепер одне ціле з громадою. Тут немає фавориток. Усі доповнюють одна одну. Коли хочеш, будь ласка...
– Зневажаєш, як і зневажав мене.
– Неправда... Ти цікава мені як безліч жінок. Чогось особливого до тебе в мене немає.
– Зате...
– Ніні... Я не визнаю кохання. То – плотські забаган­ки, що ранять душу. Облишмо мову про щирі почуття. Не­хай тим забавляються дурні. Кілька разів я вже був ошука­ний... Доволі...
– Повір, якщо я покинула місто, чоловіка заради тебе.
– Видається мені, що ти вкотре розчарувалася в своєму обранцеві. Ти вишукуєш собі жертву, зваблюєш і перегодом не маєш до не ніякої охоти.
– Може й так... Але ж ти...
– Звісно... Я не дався тобі... Зміг переситити хіть.
– Жорстокий ти, Арійцю...
– Безумовно... Тепер я керуюся лише розумом. Будь­які розмови про кохання закінчуються хіттю. Плоть перемагає почуття.
– Невже тут, у гурті жінок, ти займаєшся рукоблудством?
– Навпаки... Послушниці вдовольняють себе почасти солодійством. Не встигаю кожну... То як, залишаєшся?
– Мушу, – рвучко стягла перуку, ску­йовджене волосся розлетілося вбоки. – Так я
краща?
– Ще б пак, – узяв її за руку, допоміг підвестися. – За­раз покличу Сафо, нехай покаже тобі комірку, матимеш свій куток.
– Дякую, – пригорнулася, обхопила Його за шию. – Ти справжній, Арійцю.
Ледвесенько відсторонив її:
– Встигнемо... Іншим разом.
Сафо провела Сьомку спершу до просторої кліті з видовбаним у кам’яній долівці купалом. Парує підігріта залізиста вода, буркут, раз по раз фуркотить, утворює бульбашки. Розпорядник осідку зважено зміряла новоприбулу поглядом:
– Тобі пасуватиме ожиново­блискучий пеньюар. Я зараз принесу, доки прийматимеш купіль. Усі свої лахи викинь у грубку.
– Сафо, мені не подобається твій тон, – насупилася Сьомка.
– Тобто?..
– Ну, такий голос...
– Звикнеш, люба...– виляючи сідницями, поважно вийшла.
– Курва, – спересердя вилаялася новоприбула. – Поба­чимо, чия візьме... – гола шубовснула в буркотливе купало.
Через години півтори надійшла Сафо, принесла лис­кучий чорний серпанок, панчохи і босоніжки на високих підборах:
– О, а ти нівроку, – допомогла Сьомці вийти з купала на бровку, розглядає свіженької принади. – Поцілуй мамцю в бруньку, дам цукерку, – пригортає спантеличену, цьомає в груди, спритно ставить її навколішки, куйовдить мокре волосся:
– Ось бачиш... А ти комизилася, – брьохнулися заціловані в буркотливу воду.
– Сафо, любонько, невже ти заворожила мене... – теліпається в гарячих обіймах розжохана Сьомка.
Потім, на сухій бровці люб’язно перемовляються, горілиць, пліч­о­пліч.
– Сафо, ти перша жінка, що вдоволила мене. Нічого... Мені сподобалося...
– Помалу відвикнеш приставати лише до Його... Він сам, якщо захоче, вдоволить твою хіть. Арійця не слід попустому тривожити...
– Так, я домагалася Його, проте...
– Облиш... Арієць надто обтяжений світом... А ти... До речі, чим хочеш займатися в осідку?
– Не знаю... Крім віршування – нічого не вмію.
– Добре... Комусь згодяться й твої вірші. Пропоную зайнятися тобі вирощуванням шовкопряда.
– Цікаво, – Сьомка підвелася на лікоть, – а що воно таке...
– Шовкопряд – метелик, гусінь якого звиває, виділяє із свого тіла нитку до 500 сажнів задовгу. В саду виділимо тобі ділянку для потрібної справи.
– Гаразд, – припала в обіймах до Сафо.
Великий Арієць тим часом переглядає свої нотатки, підбирає потрібні фарби, щоб передати на полотні глибоку тугу, й раптом увагу привернув запис „Нерозгадана суть Сімаргла”.
Тисячоліття з усталеними звичаями та виробленими законами помалу відходить у вічність, залишає по собі розпу­ку і ностальгію. Тяжко призвичаюватися до сущого, надто непевного й крихкого. Через що і тривають пошуки доброго, сталого, „блаженного” раю. Чому й розвелося чимало конфе­сій, сект, цілителів­мудрителів тощо. Зрозуміло, що той, хто не вірить у себе, шукає через релігію допомоги у Бога. Так, виявляється, легше... Хоча, хтозна?.. „Той мурує, той руйнує”, а третій нишком з­під лоба позирає і, мов навігатор, спрямовує і того, і того робити так, як хочеться власне йому.
Й настигла мене думка: чи не піти нам шляхом далеких наших пращурів (їх ой скільки заселяло арійські терени), скажімо, сколотів, перейняти прадавню науку до тих, хто насаджує чуже в арійську свідомість. Спосіб, застерігаю, жорстокий,

читати