Завантажити

Ішов Києвом великий Арієць, середнього зросту, з хистом мислителя. Широкі поли брунатної, мов облатка душі, крисані прикривали його зморшкувате чоло, шпарко проникливий погляд карих очей. Старомодне, подекуди на рубцях ледве висукане пальто додавало йому статечності й шарму. Він начебто не звертав увагу на строкатий плин перехожих і мертвий лиск вітрин, ледвесенько погойдуючи заяложеним по краях дипломатом, неквапом брів провесняним надвечір’ям, обмірковував те, що приключилося з ним упродовж дня. Сьогодні видалася тепла весняна днина, коли повітря додає святкового настрою ба навіть сірій бруківці та непривітній калюжі, а що вже казати про міщухів і їхню кім­натну живність, особливо псів і котів.
Арієць соняшного ранку вирішив перевірити пополуд­ні розміщені по місту пастки, заодно випробувати себе. Пере­вірка і випробування, виявляється, відповідають одне друго­му, скажімо, як темрява – світлу або любов – ненависті. Єдине, що він наразі не міг визначити шляхом ідентифікації – молодість не ототожнювалася з його теперішнім віком, який ніхто ще не встановив за браком усталеного терміну. Нехай, Арієць ураз махнув через хистку заковику, якось обійдуся і так. Адже правдоподібність не завше відповідає тій або іншій назві.
Кров, наприклад, кажуть, буває гнила, голуба (нехай блакитна), ще там якась, хоч насправді руда – червона. Те саме стосується й інших речей, які потребують пильної уваги. Тільки сліпий не бачить, а глухий не чує, зазвичай кинуть у такому разі. Проте, чутливий завжди страждає на нюх. Чого не ска­жеш про цілком повноцінну людину!
Звичайно, цілком повноцінна людина не рівня Богові. За що великий Арієць і закладає по місту пастки, щоб позбу­тися усталених віками протиріч. Адже лише ті, що гідні Його, не вдивляються у своє відображення. Там, у задзеркаллі, від­сутні будьякі тіні. Про те він наразі не думає, втаємничений у примхливу дію терезів. О, коли мова заходить про тіні, перед очима постає Сонце. Кажуть, що і воно забризкане, немовби вкрите, плямами. Хочете вірте, хочете ні. Нині такого наслухаєшся, що волосся дибом стає... Хоч насправді – він такого не бачив. Арієць не зважає на думку стороннього. Його непокоїть власний уділ. Якщо маєш спадок, вважає, бережи до скопу. Власне, про спадок. Арієць не отримав нічого.
Тільки невпинна уява сумлінно працює, повертає Йо­му з глибокого минулого здавалося б уже втрачені векселі. Постати з абсолюту дано не кожному. Лише вибрані гідні позбавити нуль невинності.
Про займаність і цноту великий Арієць знає не з чужих уст. О, тут він мастак.
У нетрях полонинських Арієць замолоду викохував одібраних і погорджених жінок. Осідком слугувала Йому колись покинута вівчарня, що переобладнав на жіночий монастир з комірками, вівтарем і капличкою. Довкола модифікованого маєтку обніс кошару неабияку, а заклав тисовим частоколом і над ворітьми прибив таблу з випаленим написом „Паланка великого Арійця, заборонена для сто­роннього ока. Хто з цікавості і без дозволу просуне сюди голову, буде тяжко покараний”. Задля цілковитої певності заворожив осідок негашеним вапном: натовк у ступі грудки білої породи, за кілька сажнів од загорожі посипав околиш порошком. У негоду „позначка” шипіла гадом, а соняшної днини випромінювала радіацію. Чим наводила страх і відбирала здоров’я. Ляк!
Арієць поважав старість і зневажав молодість. Адже молодість не повернеш, а будучність набудеш. А тоді ніхто не думав про важність Арійського племені, бо переважна решта кишіла сущим українським обшаром. І лише він переймався майбутнім. Останок не рівня нулю! Власне нуль і породив Арійця та мешканців паланки. Він викликав їх з небуття, надав ознак духу, що малопомалу ущільнився в пли­ні бродіння і розчепився на окремі ледве виразні особини. Той незвіданий почин викликав спершу тривогу, бо доти порожній осідок уподібнювався вулику, в якому щось гуло, дзижчало, стрімко наповнювало борті немовби роєм, що взявся невідьзвідки. Викликані Його уявою і породжені дій­сністю духи вимахали добрим зростом із зіркою на лобі. Зірка вбирала світ і формувала свідомість.
І занепокоївся великий Арієць. Адже він розворушив осине гніздо, що нагадало Його прадавнє дитинство. Там, малим, якось забрався на горище повітки. Знічев’я погляд упав на сивий ЗВИТОК у кутку, ґуля дивно трималася крокви. Лишень торкнуся того кубельця, як знявся несамовитий гул і безліч ос випорснуло –
насилу встиг кинутися геть, аж надворі відчув попуст. А горище повітки ще дотепер його непокоїть, позаяк спричинив осам біль, як, напевно, завдав кривди і духам в осідку. Вони не зважають ні на що, самонароджуються і розмножуються шляхом поділу. Його не чіпають, хіба що своїми діями застерігають – тримайся збоку від нас. Паланка начебто належить Арійцю, хоч насправді в осідку порядкують духи. За що великий Арієць і має тепер втіху, бо цілком переймається ними. Леліє їх і доглядає, мов дітей. А таки наймолодші стають відтак батьками.
Отже у нетрях полонинських, далеко від гомінких поселень і стрімких доріг у рік

читати