Завантажити

Шовкова Косиця, лишень відповідай обраному йменню. Знаєш бо, що квітка ся росте високо в недоступних скелях і таїть у своїх тен­дітних суцвіттях міріади срібло­білих зірок які впали з неба.
– Шовкова Косице, – вперше звернувся так Арієць до неї. – Мені подобається твій вибір. Квітникарство – один з різновидів культури. Подвір’я і сад паланки потребують тво­їх хисту і рук. Отже, твори!
Коли за Шовковою Косицею зачинилися двері, Сафо раптом поривчасто стягла жовтогарячий серпанок, в босоніжках стала рачки, треться об його ноги:
– Паночку, погоцатайтеся добре на мені й удом попишіть ієрогліфи на спині, – тріпоче осикою, мов навіжена. – Щось надійшло на мене. Можете й батогом всипати... – не знайде собі місця.
Він уже знає про її похітливі причуди, траплялося з нею раніше, спокійно взяв у кутку батога, стягнув ногавиці і вправним вершником умостився на вигнутий поперек, як у сідло, замашним удом плазує по спині, періщить гарапни­ком по гладких стегнах, а вона рачки гарцює з кутка в куток, ірже лошицею, притьма закинула голову назад: „Вуздечку! Візьміть вуздечку”, – лементує. Він намотує на руку пасмо густого волосся, раз по раз поганяє: „Вйо!” – „Обхопіть мою шию, – волає. – Я зараз візьму вас на ґоргоші”, – схоплюється на ноги, носиться з ним по робітні. Стікає потом... Наси­лу втихомирилася. Він узяв її на руки, знеможену, незугарну поклав на канапу, накрив серпанком і тихо вийшов.
На залитому сонцем подвір’ї ні душі, лише на госпо­дарці та в осідку пораються послушниці, забезпечують себе тим усім необхідним, що потрібно щоденно людині. Хто доглядає худобу і овець, хто випікає хліб і варить, смажить наїдки та готує напої, хто працює на городі й у саду, хто тче, в’яже, вишиває на всю громаду. Ніхто нікого не примушує, не наглядає ні за ким, кожен сумлінно виконує те, що подобається передусім йому, заодно й іншим. Якщо раптом виникає непорозуміння між послушницями, Сафо тут як тут і звада розсудима. Вона, на відміну від інших, не перелюб­ствує з ними, тримається осторонь жіночих обмов. Арієць запримітив, що в неї приховано більше чоловічого, муж­нього і розсудливого, ніж мають жінки, проте не сміє навер­нути її на Його подобу, щоб не зашкодити вивіреній меті. Паланка великого Арійця належить тільки одному.
– Паночку,– гукнула Його послушниця в перламу­тровому пеньюарі з каплиці. – Можна вас на хвильку?
Він увійшов до світлої і привітної ротонди, щойно всередині побіленої, захаращеної на долівці тинькарським начинням. Ясяпослушниця поцікавилася:
– Вінець обов’язково наносити під „небом”? Я б не турбувала вас, але не можу розшукати Сафо, щоб погодити. Десь запропастилася розпорядниця, а мені ніколи, хочу встигнути до суботи, – розмовляє з драбини, тримає в руках цеберко і квачик.
– Ясю, – задивився на її стрункі, мов смерічки, ноги, чор­няве дупельце, плюхкотливі циці. – Вінець обов’язково потріб­ний як ознака вивершеності. Хто ж тоді оцінить твій труд...
Вона виставила гузицю, наче зосередилася наносити квачиком смужку, коли, гляди, щось липке потекло по продовгуватих стегнах, руки не слухаються...
– Злазь, – укмітив її стан. – Я владнаю...
Туттаки, лишень ступила з драбини, розвернув Ясюпослушку, припер до щаблів, та навіть не встигла відкласти ква­чик і цеберко, наче розіп’яту почав патрати її набухле логовисько. Перламутровий серпанок укрився бризками фарби.
– Любий паночку, я така щаслива, що саме ви надих­нули мене нанести вінець, – підмахує пругкими сідницями, вивертається між ним і перечками драбини.
Витіпана в любощах, як тримала квачик і цеберко в руках, осунулася на долівку, насилу дихає:
– Тепер я не встигну закінчити до суботи роботу, – нарешті опустила руки. – Сафо сваритиметься...
– Встигнеш, якщо захочеш, – присів поруч. – Я свого часу справлявся водночас з кількома справами, – чмокнув її в щічку, забризкану блакитним красилом. – „Небо”, до речі, розмалюй яскравозолотим.
– Добре, паночку, – махнула йому рукою, а другою мокає в логовисько, цицяє молозиво з пальця. – Мало... На­певно сьогодні вдоволив уже не одну... – неохоче підвела­ся. – Вінець обов’язково потрібний. Нічого не скажеш...
Арієць заглянув до хліва. Двоє послушниць у білих серпанках посипали добре вимиту підлогу цвітиням (тру­сом од сіна). Просторий і чистий корівник нагадував радше хороми, ніж корівник, виказували його хіба що ясла під стіною та курник у кутку. Ніякого неприємного запаху. Лишень увій­шов, як запропонували йому кварту вранішнього молока:
– Свіже, ще не встигли спарити.
Перехилив одним махом. Цівки потекли по підборід­дю, волосатих грудях. Обоє послушок миттю кинулися зли­зувати патьоки, впиваються чоловічим пахном, стягають навперейми ногавиці:
– Паночку, вдоволіть нашу хіть, – милосердно вмо­вляють. Аби догодити обом, одну в любощах положив горілиць ногами до ясел, а друга стала рачки над нею, прямісінько її кубельце лоскоче кінчик носа спідній.
– Ось і лади, – обхопив кругленьку гузицю, засатарив уда в самісіньке денце,

читати