Завантажити

виродиться, або породить якусь іще невизначену істоту. Хоч, можливо, Адам одбире в Бога ребро, набуде повноцінності. За що й догоджають вам послушниці, вірогідні кандидати невід’ємного. Мені, чес­но кажучи, ліпше бути жінкою, здатною маніпулювати чоловіками. Чим і дорожу, бо відтак моє Я не матиме ніякого зна­чення. Повернення людини на круги своя позбавляє її одноликості. Здається, помітила у вашій робітні, саме над тим працюєте... Чолжони насправді не втратили у своєму зародку пару рук і один лик, а лише замість рук утворилися ноги і дволикість розділилася на статі. Ви і я ніщо інше, ніж сурогат одного. Замінники справжнього. Прикро, звичайно. Не моя в тому вина, що потай народилася від патріарха.
– Шкодуєш?
– Хтозна... – стенула плечима. – Батько мене ніколи не голубив, а мати сторонилася. За що я менше зважаю на статі, обов’язки і таке інше, переймаюся лишень собою. Тут, – тицьнула пальцем під груди. – Я, решта мене не обходить. Еґо – головний рушій живого. Будь­які релігії, культури, світогляди – виразники творця, Того, що сильніший за інших.
Я наразі вибрала вас, як доступне мені, цікаве і приємне. Ва­ша плоть і поведінка вдовольняє мене цілком, що не можу сказати про інших. Я переспала не з одним архієреєм, аби зректися християнства. Там облуда в словах і ділах їхніх іменується вірою. Те саме всмокталося в культуру і світогляд, що мавпують християнську мораль.
Її щира і пристрасна мова зворушила, викликала щем в Арійця:
– Ходи сюди.
Зараз вона випросталася, присіла навколішки, голів­кою пригорнулася до Його паху, несамохіть посягнула рукою за очкур.
– Ти мій володар і повелитель, – ледвесенько розми­нає підупалого уда. – Коли тебе бачу і відчуваю, забуваю про все. Ніякі ідол, Ісус або Будда безсилі тоді навернути у свою віру. Лишень Арієць і його прутень варті найкращих пох­вал, – уже стягає з любка ногавиці, просунула вивіркою поміж Його грубуватих колін тендітні рамена, помалу, гляди, підводиться, закинула одну і другу ногу на волосаті стегна, направила чіп у кудлате денце, впивається ражем. Аа­а – протяжно зринає з уст несамовите. Він сприяє в любощах і втішається спраглою. Чому, вражається, жінка частіше вдовольняється, ніж чоловік... Аа­а – раз­у­раз розпанахує тишу. Його на якусь хвильку зціпило, струмінь пронизав наскрізь, білим шумовинням випорснув у її порожнину.
Припали в обіймах, і раптом він відчув страшенну спустошеність, ледвесенько вивільнився з її тенет:
– З тобою цікаво, – струсив решток сперми в ненаситний рот. – Пора...
Смачно облизала губи:
– Таки ви солодший за жінку. Хоч раз у тиждень будьте моїм.
– Побачимо... – зачинив двері за собою.
Минула доба. Далеко за північ повернувся в робітню, вбраний звалився на канапу, міцно заснув, його розбудив стукіт у двері. Ввійшла Сафо, розпорядник осідку:
– Пане, вибачте, що потурбувала, – вродлива, поваж­на молодиця в жовтогарячому серпанку. – Потрібно визна­чити „свіженьку” до певної справи. Не бити їй байдики цілими днями.
Протер очі, зміряв поглядом одну з найкращих:
– Аа... Сафо... Давненько тебе не бачив. Незворушна, з гордо піднятою головою чекає на розказ Арійця. Вона перша з послушниць, яка погодилася на Його умову заснувати жіночий осідок. У любощах не дуже, зате вправна і кмітлива, що не скажеш про інших.
– Я рідко тривожу вас без потреби. Справи за доглядом осідку відбирають багато часу.
– Даруй, Сафо, що мало бачимося, – пригорнувся до налитих білосніжних грудей, чмокнув обидві циці. – Ти мабуть чахнеш одна... Перейнята плином...
Переступила з ноги на ногу, не знає, що сказати:
– Хочете? – розперезала пеньюар.
Ошелешено подався назад:
– Ні, ні, Сафо... Уважно слухаю тебе про справи.
Проте вона не стала Йому нічого розповідати, а влягла­ся розкарячена на канапу, пучечками пальців розсунула своє волохате кубельце, благально молить очима: „Побудь у мені”. Крізь оранжевий серпанок надимаються груди, мов ось­ось здригнеться вулкан. Увійшов у неї після тривалих пестощів і поцілунків, обцьомав од п’ят до маківки, викликав нарешті в логовиську мокротиння... Щаслива, вона підвелася відтак:
– Я, здається, прийшла у справах, – наче зашарілася.
– Ти прекрасна, – сів напроти. – Хоч і рідко бачимося, зате надовго бережуться наші зустрічі, Сафо, – вбрався, сів до столу.
– Ви дорожчий мені за моє тіло, – привела себе до ладу, ніби й нічого щойно між ними не було, знову гордовито чекає на Його вказівки.
– Поклич „свіженьку”.
Невзабарі вдвох переступили поріг робітні. Сафо запропонувала, щоб послушниця в бузковому пеньюарі при­брала собі нарешті ім’я в паланці великого Арійця, на що та відповіла:
– Мені подобається вирощувати квіти, то нехай буду Шовковою Косицею, мало кому доступна.
– Шовкова Косиця – маєш на увазі едельвейс? – запитав Арієць.
– Аякже, – кивнула. – Не заперечуєте? – скоса глянула на розпорядницю.
– Тут кожен має право вибирати те, що йому подобається, – лаконічно відповіла Сафо. – Нехай ти будеш

читати